Читати книгу - "Сторонні в домі. Зауваги до Книги Сяйва"

«…близько дванадцятої години ночі, повідомляє поліція, — жваво оповідала Марічка, — коло тіла загиблого знайдено прощальну записку, в якій йдеться про те, що Ігнац Шварценберг здійснив речі, про які шкодує, і нині добровільно йде з життя, щоб не постраждали його близькі. Ми попросили прокоментувати трагічну подію особисту секретарку покійного, Марту Жилець, яку сьогодні викликали до поліції, аби засвідчити автентичність підпису Ігнаца Шварценберга».

На екрані виникає молода жінка, впевнена і зверхня, мабуть, за нормальних обставин, проте нині — втомлена і неспроможна приховати бентегу.

— Пані Жилець, скажіть, чи можна було з поводження вашого керівника в останні дні сказати, що він пригнічений і здатний на відчайдушний крок?

— Ні… Тобто, так, він був засмучений чимось. Чи пригнічений — не знаю… він мало говорив про свої приватні справи.

— Зрозуміло. Сьогодні ви бачили останнього листа загиблого. Що скажете — він справжній?

— Так. Гм. Можливо. Почерк схожий, проте… як би це… схожий, але якийсь наче смиканий, мовби лист писався поспіхом. І підпис… там була така дивна карлючка, наче велика кома. Можливо то було «І», його ініціал. Не знаю.

— Дякую, пані Жижель, — Марічка знов повернулася лицем до камери. — Як уже повідомлялося, загибель одного з власників банку «Трансінвест» стала великою несподіванкою, як для його керівників, так і для клієнтів. Щойно про загибель Шварценберга стало відомо, як під банком вишикувалася черга вкладників, які бажали відкликати свої внески. Керівництво банку закликає клієнтів не робити поквапних кроків, оскільки, за їхніми словами, смерть Ігнаца Шварценберга не матиме жодного впливу на фінансовий стан банку. Тим часом нам стало відомо, що справу передано до компетенції Служби Безпеки, яка поки що не готова давати коментарі. Як, проте, повідомлялося раніше, поліція допитувала Ігнаца Шварценберга у справі загибелі Якова Левіна. З тих же джерел відомо, що в переддень своєї смерті Шварценберг бачився з невідомою жінкою, яка сама просила його про зустріч, — ведуча радісно усміхнулася. — З вами була Марічка Канюк, третій канал.

З тих же джерел… Ян завмер, намагаючись визначити, що ж таке здивувало його у цьому повідомленні — він ось-ось повинен був збагнути, але здогад вислизав йому з рук, верткий, неначе в’юн. Він відчував, що це важливо, тож довго іще сидів, пригадуючи, перекладаючи Маріччині слова так і сяк.

Повагавшись, він знайшов телефон і набрав номер Леї. Він повинен був застерегти її, раз уже допомогти був не в силі.

Телефон мовчав.

Ян затято слухав довгі гудки, аж поки терпіння йому не забракло й слухавка не полетіла в кут, пожбурена геть у розпачі та люті. Він був злий на себе та свою неспроможність звільнитись від туги за нею, нещирою та чужою. Він лютував, пригадуючи її слова, але тішився спогадом відсвіту золотого шиття на її шкірі… І це було вельми схоже на божевілля.

Зрештою, він підхопився і вибіг з дому, прагнучи холоду й руху. Жодного знайомця не зустрілося йому дорогою — всі якраз готувалися до свята, не маючи і хвильки на гамування шаленців.

Того вечора навіть телефон мовчав, лиховісно й затято, мовби гірко образившись на Янове нечемне поводження. Ще ніколи він не чекав на дзвінка так ревно, і байдуже від кого.

Але ніхто не дзвонив.

Пустка сповила його тісно й нерозривно, і це було вельми схоже на божевілля.

Брія

Мороз та жалючий вітер лишились надворі, проте їй і далі було зимно. Подумати лишень — понад тисячу років минуло, а вона ще й досі не могла зігрітись. Там, вдома, подейкували — коли сніг лежатиме в місті понад сім днів, то світові неодмінно настане край. Тут, у вигнанні, світобудова могла вільно трощитися щотижня, проте ніхто про те не дбав. Тамтешні пророки закликали палити відьом, бо гіршої кари й на гадці не тримали… а дарма, студінь незгірша вогню, коли й не краща у справі заподіяння болю.

То що ж, терпи, небого, бо заслужила, бо ти і є відьма, із кров’ю на руках і крижаною самотою на серці.

Відображення скривилося, скорчене лютим сміхом. Згинь, потворо, згинь і пропади! Дарма що дужа і вільна, вона першою відвертає око, і примарний двійник у мідній рамі регоче їй у спину.

Червоний оксамит і м’яка верблюжа ковдра, гаряче вино і густий духмяний дим — їх не було вдосталь, і сон їй не йшов, і цурався спокій, і тільки жаль залишався поруч, присівши на краєчку ліжка та тримаючи її за руку. Хіба можна було щось заподіяти? Відьма, вона могла лише руйнувати, і буря, покликана нею, уже не корилася людській волі. Збагнувши, проте, свою провину, вона силкувалася спинити лихо, але не зуміла, не подужала… І він не розрадив її, а тільки кинув їй в лице свою сміховинну кривду. Здивована? Ні. Хто ж із них, володарів всесвіту, бачить далі власних бажань?

Нехай обривають телефонні дроти, вона не буде говорити зі сторонніми.

Той — за склом — єдиний свідок, який каже правду, єдиний суддя, чиї ухвали справді важать. Що він бачить — двійник в окладі, запнутому зеленим смутком? Оселю омани під покровами тіні? Чи помешкання честі, що збавила себе на дурні таємниці? Вона давно могла урвати злочинне безглуздя, кинувши правду скаженим собакам. Ну то нехай… Нехай прийдуть і візьмуть, коли знатимуть, що шукати!

Вона тулиться чолом до холодного скла, відкинувши останні сподівання зігрітись. Навіщо чекати тепла, коли разом з ним дістаєш безтямний страх знову опинитись на крижаному вітрі?

Невже знов дзвінок? Вона стоїть непорушно, пишучи на склі таємні знаки. Чого йому треба? Чому не дасть їй нарешті спокій?

Втіха, пекуча й темна, була у тому, щоб мовчати. Відмова солодша за згоду, надто ж, коли хочеш сказати, і крутиш собі руки, аби не зголоситись, не дати знаку. Слід мовчати, інакше слова говоритимуть тобою, і втратиш свободу, і служитимеш їм до скону. Нехай інші говорять, плетучи собі кайдани зі слів та обітниць. Тобі достатньо власних пут, і більше тобі не знести.

А все ж, чи може бути, що він нарешті збагнув її приречення? Та ні, навряд, де там… Не судилося йому переступити межі. І їй теж. Не судилося.

Дзвінок схлипує востаннє, занурюючи помешкання в більшу, глибшу ніж доти тишу.

Гаряче вино зненацька гірке, мов добірна отрута — і ятрить, і пече, і стискає, спиняючи подих. Мовби плач, але ні, вже давно, майже тисячу