Читати книгу - "Джим Ґудзик і машиніст Лукас"

Лукас визирнув назовні. Потім він підвівся, серйозно кивнув Джимові, зробив глибокий вдих та сказав:

– Ми врятовані.

А потім розкурив нову люльку.

Тут і Емма погодилася їхати далі. Вона знову знайшла прямий шлях, і знову покотили вони у темряву кольору вугілля, смоли та воронового крила водночас.

– Ууууоооохохохохох! – стогнав вітер. Це лунало так, ніби вони прямцем в'їжджали до розтуленої пащі смерті.

– Ооооооаааааххххх! – позіхала вона. Але тут друзі виїхали на інший бік скелястої брами та проминули "Вуста Смерті".

– Хьюююююю! – глухо позіхнуло ще раз позаду них, проте лунало це вже набагато безпечніше. А потім жалібні стогони відізвалися луною вдалечині.

Тепер у них залишалося тільки десять лопат вугілля. Але, на щастя, путь пішла під уклін, бо "Вуста Смерті" знаходилися у найвищому місці. Кожної хвилини Лукас кидав до топки по одній лопаті вугілля: одна хвилина – дві хвилини – три хвилини – чотири – п'ять – шість – сім хвилин – вісім – дев'ять – і – десять хвилин – ось і згоріла остання лопата вугілля. Але світліше не ставало.

Локомотив котився все повільніше. Ось-ось зупиниться…

Але тут, у найостаннішу мить, вони ніби ковзнули крізь якусь завісу. Світло проникло крізь крижані вікна, ярке сонячне світло. Емма зупинилася.

– Ну, Джиме, – сказав Лукас. – Як щодо невеличкої перерви?

– Гаразд, – відповів Джим із глибоким зітханням полегшення.

Вони насилу зняли із запору товстий шар криги та відчинили двері. Їм назустріч заструменіло тепле повітря. Друзі вибралися назовні, аби відігріти на сонечку закляклі суглоби.

Глава дев'ятнадцята, у якій друзі ремонтують невеличкого вулканчика, а Емма отримує іншу зовнішність

Широко розставивши ноги та засунувши руки до кишень, стояли друзі перед локомотивом та оглядали місцевість. Перед ними тисячами тисяч вогнедишних гір усіх розмірів розкинулася "Країни Тисячі Вулканів". Одні височіли не нижче будинків у чотири поверхи, інші були зовсім маленькими, приблизно з кротовий пагорбок. Багато з них саме діяло, тобто виригали вогонь та іскри, інші тільки потроху диміли. Із деяких текла донизу розпечена лава, і вони виглядали як горшки із перевареною кашею.

Земля безперервно здригалася, і в повітрі то зростали, то стихали гул та гуркіт. Раптом відбувся сильний поштовх, і в землі із гучним шумом утворилася глибока тріщина. Вулкани, що стояли навколо, закипіли, і розжарена каша поступово заповнила цю тріщину. Але в іншому місці тут-таки виникла нова. Удалині височіла одна-єдина височезна вершина. Висота її була, мабуть, понад тисячу метрів. Із неї теж курився димок. Лукас і Джим дуже довго мовчки розглядали цю малозатишну місцевість.

– Хотів би я знати, – заговорив нарешті Джим, – що станеться, якщо о-о-он із тієї великої гори посередині та поллється через край? Тоді, мабуть, уся країна вкриється розпеченою кашею. Як по-твоєму, Лукасе?

– Цілком можливо, – відповів Лукас. Його цієї миті займали зовсім інші думки. – Отже, десь тут має бути Дракон-Місто, – пробурмотів він, – але де?

– Так, а де? – підхопив Джим. – Непогано б дізнатися.

– Навіть якби ми знали де, – провадив Лукас, – нам би це не дуже допомогло. А як би ми туди потрапили?

– Так, а як? – знову підхопив Джим. – Тут далі не поїдеш. Або застрягнеш у розпеченій каші, або провалишся до тріщини. Невідомо, у якому місці раптом трісне.

– Навіть якби ми і це знали, – відгукнувся Лукас, – все одно нічого б не вийшло. Далі їхати не вийде, бо вугілля в нас більше немає.

– Ох! – перелякано відповів Джим. – Про це я зовсім не подумав. Неприємна історія!

– До біса неприємна, – буркнув Лукас, – дров тут, схоже, теж ніде немає. У будь-якому разі нічого, що виглядало би схожим чи віддалено схожим на дерево, я знайти не можу.

Для початку вони присіли та перекусили парою бутербродів, запиваючи їх чаєм із золотого термосу царя мигдальського. Було щось близько чотирьох годин опівдні, самий час для чаювання. До того ж вони все одно дуже хотіли їсти, бо так і не обідали. Після їжі, коли Лукас розкурював люльку, а Джим закручував кришку термосу, обом раптом здалося, що вони вловили якийсь шум.

– Тш-ш-ш! – сказав Джим. – Послухай-но!

Обидва прислухалися. Шум повторився. Звук був такий, ніби десь повискувало мале порося.

– Схоже на голос, – прошепотів Джим.

– Так, – погодився Лукас, ніби порося чи хтось на кшталт його. Підемо поглянемо, що там таке.

Друзі підвелися та пішли на голос. Незабаром вони знайшли те місце. Жалібний плач лунав із вулкану неподалік. Проте цей вулкан здавався погаслим. Він не викидав вогню, із нього не витікало розжареної каші, він навіть не димився.

Джим із Лукасом видерлися на пагорбок завбільшки із маленький будиночок і зазирнули в отвір кратеру. Тепер плач стало чути цілком чітко. Друзі навіть змогли зрозуміти кілька слів:

– Ой, не можу я більше, не можу, і все! Ооо-хо-хо, біднесеньке я створіннячко!

Але нічого не можна було