Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Дівчина заплакала.

— Ви знаєте цього вбитого? — спитав графиню.

— Вперше бачу.

— А ти? — спитав у дівчини.

Вона закрутила головою і далі плакала. Я вивів її з кімнати, піднялися на другий поверх, де Афродіта засвітила невеличку лампу, щоб із вулиці видно не було. Це на випадок, якщо вбивця не один.

— Тепер розповідай, що сталося. — Я сів перед дівчиною, усміхався, щоб викликати її довіру. — Графине, дайте їй ковдру, бо вона тремтить.

Вкутали дівчину, Афродіта принесла чарку солодкого вина. Дівчина випила і трохи заспокоїлася.

— То розкажи, що ж сталося, — попросив я.

— Я спала. Під ліжком. А він прийшов і почав бити ножем! — Дівчина скривилася.

— Чому ти спала під ліжком, а не на ліжку?

— Бо я боялася. Я знала, що вони прийдуть, я і пані Афродіті про це казала!

— Вона казала, що ті люди знайдуть її і вб’ють, — кивнула графиня. — Але я, чесно кажучи, не повірила. Наказала відпочивати і нічого не боятися, тим більше, за справу взявся сам Іван Карпович!

— То ти була під ліжком, коли той чоловік зайшов?

— Так. Я почула його кроки, притиснулася до стінки. Він підійшов. Я нагорнула на ліжку ковдру і подушку так, щоб він подумав, що там хтось лежить. Він підійшов і вдарив! Я закричала! — Дівчина знову заплакала. Графиня почала її заспокоювати, а сама розповідала за дівчину.

— Він ударив з усієї сили, думав, що вона на ліжку, хотів проштрикнути її ножем, десь біля серця. Ніж пробив ковдру, пройшов через панцерну сітку і встромився у підлогу. Так сильно, що той чоловік не зміг його одразу вийняти. Алевтина пролізла з-під ліжка під стіл і продовжувала кричати, чоловік нарешті вирвав ніж із підлоги, коли прибігла я. Він кинувся на мене. Ну, а що було далі, ти, Ваню, вже бачив.

— Як чоловік зайшов до будинку?

— Зламав замок на чорному ході. Я зараз затулила його шафою, щоб ніхто знову не заліз. Що робити з тілом? — спитала Афродіта.

— Поки не знаю. Дівчинко, розкажи, чому ти боялася, що тебе вбиватимуть? — спитав я у бідолахи, але вона тільки розплакалася.

— Ваню, я розповім, бо ж я чула її розповідь. А ти потім спитаєш у неї якісь деталі, — запропонувала графиня.

— Починайте.

— Алевтина — сирота. Але в селі Коржівці у неї є тітка, в якої вона жила до десяти років, аж поки її не взяв служницею мій прикажчик. Так ось, одного разу Алевтина відпросилася у прикажчика і поїхала до Коржівки. Десь двадцять верст, іти далеко, вона домовилася з одним мужиком, який повертався до села з базару, щоб він її підвіз. Вони поїхали, почався дощ, холодний вітер, а потім у мужика зламалась вісь на возі. Він сказав, що змушений заночувати. Алевтина відпросилася лише на два дні, тому вирішила добиратися пішки. До того ж мужик їхав дальньою дорогою, а можна було піти навпростець через село Підреброве, скоротивши шлях десь на чверть. Ну, вона так і пішла. Але через дощ дорогу розвезло, і коли вона дійшла до Підребрового, то зрозуміла, що сил іти далі немає. Так, Алю? — спитала Афродіта.

Дівчина кивнула.

— Вона постукала до першої ж хати, попросилася переночувати. Її пустили, напоїли чаєм, нагодували гарячою юшкою. Розпитали, хто вона, звідки йде і куди. Потім дозволили прилягти на лаві біля пічки. Тут до хати знову постукали. Троє подорожніх. Одного з них Алевтина знала, бо він був із Коржівки. Алевтина його злякалася і сховалася у темному кутку.

— А чому ти його злякалася? — спитав я, а дівчина почала плакати ще більше.

— Ну, той чоловік, він кілька разів перестрівав її у Коржівці, хапав за руки. Намагався потягти в кущі. То вона його боялася і сховалася. Так ось, нових прибулих теж розпитали, нагодували, поклали на пічці, а самі господарі, чоловік та жінка, лягли у кімнаті. Алевтина чула, як подорожні шепотілися між собою, що головне не засинати, і хай ці підребрівські тільки полізуть, у них ножі є. Потім поснули. Заснула і Алевтина, а серед ночі почула хрипіння, і щось тепле пирснуло їй на обличчя. Вона відчула запах крові і чула борсання на печі. Господар хати прошепотів дружині, що всіх зарізав, і нехай вона займеться малою. Господиня пішла до лавки, де поклали Алевтину, в руці тримала ніж. Вдарила ним по одежині, яку Алевтина залишила на лавці. Дівчина заверещала і кинулася тікати. Вибігла з хати у сіни, але далі двері були зачинені. Тоді побачила у темряві драбину, що вела на горище. Злізла нею, зачинила за собою ляду, вдаривши по голові господаря хати, що ліз за нею з ножем. Господар упав на підлогу і заверещав, вона ж продрала стріху, вискочила на неї, стрибнула з даху на землю і побігла. Ішов дощ, стояла ніч. Алевтина бігла, не зупиняючись, до самого ранку. Не розуміла, куди біжить, просто бігла. Вже вранці добулася до залізниці. Там її підібрали жандарми і доправили до Льгова. Вона все розповіла прикажчику, але той не повірив. Бо як таке могло бути, що мирні селяни вбивали