Читати книгу - "Шалена"

Я зістрибую з ліжка.

– Позбутися її тіла? – повторюю я. – Вона щойно померла, а ти говориш про таке?

– Бет, послухай: у нас є лише кілька годин до того, як розвидниться. Прийде Емілія. Сусіди, поштар… Ми не можемо лишати її в калюжі крові на довбаному патіо. Навіть якщо це був нещасний випадок.

– Що означає твоє «якщо»?

– Навіть попри те, що це був нещасний випадок… нами займеться поліція. Забагато поставлено на кін.

Чому, що там на кону?

– Вони можуть навіть звинуватити тебе в убивстві.

Ось воно й прозвучало, слово на літеру «у». Мені це не подобається. Я вдивляюся йому в очі. Думаю, він намагається мене захистити.

– То що ти думаєш робити? Поховати її в садку? – нарешті кажу я.

– Щоб садівник знайшов труп жінки під моїм газоном? Ти що, з дуба впала?

Не думаю, щоб я саме це й мала на увазі, але інших ідей у мене немає. Раніше я нічого подібного не робила. І протоколу в мене немає.

– То що тоді? – кажу я.

Амброджо переходить на шепіт.

– Я викличу хлопців. Вони мені заборгували, вони з усім розберуться. Але треба зробити це зараз. Просто зараз. Сьогодні.

– І куди вони її заберуть? Як щодо поховання?

– Дідько, Бет, ти ж не ревна католичка! Не треба тут вмикати релігійність і вдавати, що тебе страшенно хвилює відспівування в церкві. Цей пункт ми включили в план лише для того, щоб він виграв нам час. Не вдавай, що дбаєш про її душу. Cristo! Dio!

Він натискає на якісь кнопки в телефоні, а потім сердито кричить у динамік італійською. Взагалі-то це гарна мова, медоточива, романтична, але сьогодні слова звучать пострілами з рушниці. Я дивлюся на годинник на тумбочці. Цифри стрибають, миготіння червоного на чорному. Мені заледве вдається розібрати: 1:13 ночі. Невдовзі він кладе слухавку. Голос його став м’якшим, ніжнішим.

– Бет, ти хочеш вийти надвір і попрощатись?

О чорт. Я не хочу її бачити. Раптом мене починає нудити. Я й досі відчуваю смак блювотини в роті.

– Куди вони її заберуть? – знову питаю я.

– Це не наша проблема. Нам не обов’язково знати. Багато людей на Сицилії зникають. Мені потрібно ще декому зателефонувати.

Він вказує на двері.

А Бет нормально б до цього поставилась? До того, щоб позбутися мого тіла посеред ночі? До того, щоб викликати якихось хлопців, які допомогли б мені «зникнути»? Я хитаю головою, неспроможна повірити. Бет однозначно це не сподобалося б, аж ніяк, це ж якесь грьобане божевілля. Але як щодо мене? Знаєте що? Я теж не хочу, щоб сюди заявилася поліція. І це єдине, що збігається з моїми бажаннями…

Дивлюся на свою руку так, ніби вона чужа. Я її не впізнаю. Я не пам’ятаю, чия вона. Я не знаю, як виглядає моя долоня. Вона тремтить, тремтить так сильно, що мені несила вгамувати це тремтіння.

Намагаюся натиснути на ручку й прочинити двері, які ведуть на патіо, ведуть до моєї сестри, але не можу схопитися за неї. Пальці тремтять, долоні зісковзують, і я не можу – не можу навіть клятих дверей відчинити.

Амброджо знову висить на телефоні, говорить зі своїми клятими «друзями». Що це за хлопці, які завинили йому послугу? Хто позбувається тіл посеред ночі? Мені байдуже, що вони її спекаються. Я більше ніколи не хочу її бачити. Я не знаю, як довго я простояла там, поки мої руки тріп-тріп-тріпотіли, наче зламані пташині крила, та нарешті ручка піддалась, і я вийшла в двері.

Темрява. Тиша. Мені здається, що зараз із тіні вистрибне поліцейський і закричить: «Вас заарештовано!» – чи що я зараз почую, як доріжкою біжить Сальво: «Ma che cazzo hai fatto?»[61] Але довкола тиша; нікого немає. Мене морозить від холодного повітря. Здається, що похолоднішало на двадцять градусів. Садок за басейном простягається в ніщо, в ніщо, окрім темряви. Світло вілли вихоплює басейн і довге потворне тіло моєї сестри вздовж краю води.

Зорі дивляться на мене з небес, засуджуючи мене, звинувачуючи мене, ніби то мільярди малесеньких зіниць, очей Бога. Місяць починає заходити за Етну. Невдовзі вийде сонце й освітить місце кровопролиття. Прийде поштар. Сальваторе. Емілія. Мені слід поквапитись.

Я зосереджуюся на русі власних ніг. Я йду на подушечках м’яких капців, переставляючи їх по черзі. Наче уві сні, я пливу в повітрі, йду, не торкаючись землі. Я дивлюся вниз, щоб втриматися бодай за щось; зосереджуюся на землі, щоб припинити відриватися від неї вище, й вище, й вище. Я невагома, лунатична, я космонавт на місяці. Я зупиняюся за крок від голови своєї сестри.

З її голови натекла калюжа крові – липке чорне озерце. Тепер, прийшовши сюди, я не знаю, що робити. Я просто дивлюсь. Я знову дивлюся на Елізабет, мовчазна, оніміла. Тіло Елізабет. Обличчя Елізабет. Волосся Елізабет. Спиною пробігає холодок. Вона мертва, і це я її вбила. Майже без зусиль. Так швидко. Ніби нічого й не відбулось. Зорі й досі сяють. Я в тому ж садку. Вулкан лишився на місці. Хіба ж це реально?

Я не можу повірити.

Мені потрібно більше доказів.

Я простягаю руку до крові, торкаюсь її пальцем. У прохолодному нічному повітрі кров здається теплою. Вона слизька, густа, волога. Я роздивляюся кінчик пальця: блискучий, чорно-червоний. Це щось інстинктивне, примітивне, первісне. Я мушу це зробити. Переконатися, що це правда. Я облизую палець: тепле, мокре, металеве. Безперечно, кров.

Коли я вриваюся до кімнати, Амброджо встає. Він уже закінчив розмовляти. На його обличчі якийсь дивний вираз, якого я не можу збагнути. Він заносить руку над моєю головою – о чорт! – і я сіпаюся вбік, але він прибирає пасмо волосся з моєї щоки.

– Що таке? Ти відхилилась.

– Та ні, – кажу я. Я нашорошена, готова до стрибка.

– Та точно, відхилилась. Amore[62], йди сюди. Ти ж знаєш, що я б ніколи тебе не вдарив. Що з тобою? – каже він.

Він притягає мене до себе й міцно притискає. Мабуть, я йому вірю. Майже готова повірити. Можливо, він усе-таки не б’є жінок? Він не вдарив би Бет, та чи не вдарить він Алві? Найстрашніше те, що я не знаю.

– Ти попрощалася? – нарешті питає