Читати книгу - "Шалена"

– Боюся, для цього вже запізно.

Я дивлюся на Амброджо, зчитую написану на його обличчі тривогу. Він не знає. Він не здогадується, хто я. Притуляюся щокою до його грудей, намагаючись не плакати. Туш стікає його сорочкою. Йому знов доведеться перевдягатись.

– Треба викликати швидку, щоб вони забрали тіло.

– Тссс, Бет, – каже він і гладить мене по волоссю. – Давай висушимось.

Він бере мене за руку й веде до ванної, ноги мені підгинаються. Почуваюся так, ніби мені сто років. Я спираюся на вмивальник, і Амброджо розстібає блискавку в мене на спині.

– Ні, – кажу я. Йому не можна бачити мене голою. – Давай я… сама це зроблю.

Я беру рушника, випихаю його з ванної й зачиняю двері. Я стою, притулившись спиною до дверей, і глибоко вдихаю. Хай йому трясця. Що це було? Я зішкрібаю з себе мокрий одяг: сукню Бет, ліфчик «Вандербра», наскрізь мокрі трусики – й кидаю купкою на підлозі. На моїх долонях, руках, обличчі – кров. Я виглядаю так, ніби зарубала когось сокирою. Ніби я знімалася в «Пилі». Я підставляю під душ ноги, змиваючи блювотиння, руки, змиваючи кров, що запеклася в мене під нігтями, стираю червоні смуги з передпліч, із шиї, зі щік.

– Я вклав Ерні в ліжко, – кричить Амброджо через двері.

– Добре, – кажу я. Маленький Ерні… о Господи, тепер я його мама.

Я вимикаю кран і виходжу з душу. Хоч я й стояла під водою чи не годину, я однаково не почуваюся чистою. Я вдягаю халат Бет – пухкий і теплий – та її капці – безкоштовні з якогось готелю. Я стою перед власним відображенням у дзеркалі й вивчаю своє обличчя. Що, я справді виглядаю як Бет? Я примружуюся, похитуюся, в голові трохи паморочиться після душу. Для певності тримаюся за вмивальник. Я не бачу жодної схожості.

Туш і досі стікає по моїх щоках, наче штучні чорні клоунські сльози. Крем для зняття макіяжу, який належав Бет, стоїть збоку. Я стираю косметику з повік і з-під очей, тру й тру, поки шкіра не стає червоною й чорнота не зникає.

– То був нещасний випадок. Вона послизнулася, – кажу я.

– Усе гаразд, Бет, можеш нічого не пояснювати.

Амброджо сидить на краєчку ліжка, обхопивши голову руками. Коли я заходжу до кімнати, він підіймає на мене очі. Я крадуся спальнею повільно-преповільно, міліметр за міліметром, сантиметр за сантиметром, ніби наближаюся до тигра, що спить, ніби намагаючись об’їхати дорожну міну. Обличчя Амброджо бліде й вимучене, ніби він миттєво постарів. На його лобі – зморшки, яких я раніше не помічала. Це в нього що, сива волосина?

– То був нещасний випадок, – повторюю я, сідаючи поряд із ним. Якщо я це повторюватиму, то чи повірю сама?

– Ти про що? Ну, звісно ж, це був не нещасний випадок. Ми збиралися її вбити. Просто не в нашому дворі. Merda.

Вони збиралися мене вбити. Він же не серйозно, правда? Бет ніколи б не погодилася на щось подібне. І в будь-якому разі, нащо їм убивати мене? Це дивно. Я не зробила нічого поганого. Знаю, моя сестра сказала, що ненавиділа мене. Але то було спересердя. Насправді вона так цього не відчувала. Тільки не Бет.

– Я не хотіла, – нарешті кажу я. Мій голос – фальшивий і слабкий.

– Ти про що? Це просто збіг такий?

– Ми сперечалися біля басейну, і вона впала.

Амброджо дивиться на мене з недовірою. Він вивчає моє обличчя дуже уважно. Він вважає, що я брешу.

– Так і було. То була випадковість, – кажу я.

– Синхроністичність? Провидіння? – зітхає Амброджо. – Гаразд, добре. То був нещасний випадок. Але поліції може видатися інакше. Якщо викликати швидку, без поліції не обійдеться. Загибель британської туристки на Сицилії? Налетить купа преси, довкола нас зчиниться галас. Тебе можуть звинуватити в ненавмисному вбивстві. Я не можу собі дозволити опинитись у епіцентрі скандалу. Я не можу допустити, щоб мене почала допитувати клята поліція.

Він говорить швидко, стривожено, відчай у його голосі нагадує дитяче скімлення. Його не можна допитувати? А що з ним не так? Тримай рот на замку, Алвіно. Якби ти була Бет, ти знала б чому.

– Я не хочу так ризикувати. Особливо під час такої справи…

Він підвищив голос. Зістрибнув з ліжка й зарядив по дверях. БАХ! Дерево тріснуло. Він стоїть до мене спиною, його плечі здригаються. Про що, в біса, він говорить? Він злий на мене? Він і мені теж зарядить? Я зіщулююся в узголів’ї, згортаюся калачиком, готуюся до удару.

Нічого.

Амброджо повертається. Обличчя суворе. Він ходить кімнатою, туди-сюди, туди-сюди, розлючена горила в клітці зоопарку.

– То що ми будемо робити? – кажу я нарешті, коли стає зрозуміло, що на мене він не накинеться. – Ми ж не можемо просто лишити її там.

– Мені треба подумати, – відрізає Амброджо.

Він знову ходить туди-сюди.

Його хвилює тільки те, що його можуть загребти до в’язниці. На Алві – на мене! – йому начхати.

– Слухай, – каже він, підходячи до мене. – Хто знав, що Алві збиралася на Сицилію? Ти, я, «Британські авіалінії». Хтось іще?

Я хитаю головою.

– Можливо, хтось із її друзів?

– У неї не було друзів.

– Не було? Ти впевнена?

Я киваю.

– В усіх є друзі, Бет. А на роботі?

– Сумніваюся. Щиро кажучи, мені здається, її щойно звільнили.

Я дивлюся на свої руки, граю каблучкою Бет. Діамант і онікс, чорне й біле.

Амброджо зітхає.

– Усе це сталося надто швидко. За планом слід було почекати. За планом ми, чорт забирай, мали тримати все під контролем.

– Пробач, – кажу я, бо відчуваю, що мушу. – Пробач за все.

Амброджо сідає на край ліжка.

– Якщо хтось перевірятиме її перельоти, з’ясується, що вона приземлилася в Катанії. Кому відомо, що вона прибула на віллу?

– Тобі, мені, Емілії, Сальваторе, – кажу я. Думаю про Ернесто й охоронця в амфітеатрі, але я не знаю його імені. Бет знала, як його звуть, але в неї не спитаєш.

– І це все.

Я сумніваюсь.

– Так, так, це і все.

– Гаразд, слухай, ось що ми зробимо. За звичайних обставин ми б, звісно, викликали швидку. Але враховуючи особливості мого бізнесу, нашого бізнесу, ми не можемо дозволити правоохоронним органам щось тут винюхувати.

Холоднокровність зрадила його. На його скроні від люті запульсувала жилка: фіолетова, випнута, неспокійна.

– А тепер важлива частина, – каже він, підсуваючись до мене на ліжку й нахиляючись ближче. Він бере мою руку й стискає. На його нижній губі крапля слини. Він притишує голос: