Читати книгу - "Чому дзвенять цикади"

Олені не було сил сперечатися. Вона відчинила двері аби йти на двір. Вовчик наостанок вигукнув:

— А форму я виправ! Вона чиста!

Як Олена з сином переїхали до Степового, Вовчик миттєво вписався в місцеву спільноту дітлахів.

В Миколаєві де його було гратися? Довгий коридор в гуртожитку, куди, хто мав, випускав своїх дітей. Не розігнатися! А на вулицю батьки не випускали.

Інша справа тут, в селі!

Для малого Вовчика сам двір був цілий всесвіт. Тут було ціле підземно царство — підвал. Тут була власна ділянка з городиною, яку можна було їсти прямо з землі. З краю ділянки, біля самого паркану росла груша. Не просто груша, а груша-патріарх, що кроною затуляла чи не півнеба. Вона мало що досі рясно родила, а ще й давала притулок і птахам, і дрібній живності, і комахам. А що Вовчик майже відразу знайшов собі друзів серед однолітків, то вони, бувало, цілий день сиділи на тій груші. Надумували якісь ігри. Або шукали гусінь й приколювали її шипом до дерева, наче списом. Або, як був сезон, об’їдалися тими грушами, доки шлунок не вимагав спуститися й бігти до вбиральні.

А згодом горизонти для Вовчика розширилися до розмірів всього села. І трохи до околиць. І розваги додалися. Де були ігри, а де й якась користь.

В сезон Вовчик по всіх ярах та байраках збирав терен, шипшину, бузину. Ще з хлопцями виливали ховрахів. Не тільки для забави. Був в селі шкіряник, що вичиняв хлопцям ховрашкові шкуринки. А тоді їх можна було здати. Якась копійчина.

Олена непомітно для самої себе перестала звертати увагу на виховання сина. Не через лінощі, ні! Через хворобу батька.

Чи то далася взнаки робота на уранових копальнях, чи то прокинулася якась дрімаюча ракова клітина, аби ж знати!

Спочатку Микола почав все частіше скаржитися на проблеми зі шлунком. Навіть колись там в лікарню звернувся. Зробив, що порадили: попив якісь ліки, травичку. Дієту сяку-таку витримував. А воно все гірше й гірше.

І коли вже лікарі направили його до області, було запізно. В нього виявили рак шлунку.

Смерть менш болісна ніж її очікування. Отож і родичам найважче не глядіти хворого, а чекати. Чекати неминучого кінця і спостерігати за стражданням близької людини, що її біль можна лише тимчасово вгамувати потужними ліками.

Микола став як скелет. Намагався ходити, та тільки-но підводився, через кілька кроків падав. Падав з гуркотом, важко. Наче оберемок хмизу. Їсти хотів, та не міг ковтнути більше за горобця.

Олена, як не була на роботі, заміняла маму біля ліжка батька. Та під час хвороби чоловіка змарніла. А коли його не стало, провела труну на кладовище, а на ранок вже не прокинулась.

Олена залишилась сама. Тобто, з Вовчиком.

Він був занадто вигадливим на свої роки. І з того вигадування постійно траплялися якісь казуси. Не завжди щоб невинні.

Якось він дав Олені сірникову коробку і наказав притулити до вуха. Олена не без побоювання підкорилася. Там чутно було якесь шарудіння, писк. «Що воно таке? Джміль, чи що?» — «Мамо! Та це ж радіоприймач! Сам зібрав!».

А іншим разом Олену викликали до школи. Викликала навіть не класна керівниця, директорка. Дисципліну вона завела в школі, як в армії, якщо не кращу. Кілька поколінь учнів, які вже давно самі стали батьками й привели своїх дітей до своєї школи, так і не припинили побоюватися опинитися у кабінеті директорки.

Директорка мигнула на Олену осудливим поглядом і без передмови сказала як відрубала:

— Ваш син у лікарні!

Оленка ще не встигла оговтатися від такої оптимістичної новини, як на додаток почула:

— Сам же й винний! Дякувати Богові, що інші школярі не постраждали.

І розповіла. В кабінеті хімії перед самісіньким уроком Вовчик запропонував випробувати на вибуховість карбід кремнію. Тих, хто побоювався, він запевнив, що речовини візьме зовсім трішки.

Сказано — зроблено. Взяли пробірку, насипали дрібку речовини, хлюпнули води. І почали чекати. А воно нічого! А коли сполука почала загрозливо сичати, в кабінет увійшла вчителька.

Вовчик закрив пробірку рукою. А потім несамовито закричав.

Директорка провадила далі своїм незмінним менторським тоном:

— Воно не дивно! Аби ж був батько, аби повчив уму-розуму! А так…

Оленка кинула погляд на директорку: та хоч зрозуміла, що влучила в найдошкульніше місце? Чи навмисно так зробила?

Оленка поралася у дворі. Біля хвіртки назовні стояв Только, місцевий Дон Жуан і за сумісництвом вантажник з продмагу. Стояв довго, терпляче. Переминався з ноги на ногу. В руках тримав кульок, згорнутий з цупкого паперу.

Оленка, коли зрозуміла, що то він не випадково паркан підпирає, нарешті озвалася:

— Добридень. А ти на кого чатуєш? Навіщо прийшов?

Только як міг галантно сказав:

— Ось, приніс найвродливішій дівчині на селі найсмачніші цукерки. «Мишко клишоногий»! Шоколадні! Тільки-но в сільмаг привезли!

Оленка неабияк здивувалася:

— Ото більше нема кого пригощати? В селі ж повно неодружених дівчат!

Только підхопив:

— Дійсно, повно! Але ж куди серце лежить, туди й око біжить.

— Від кого найменше чекала уваги, так то від тебе! То вже заходь, як прийшов, — зіронізувала Оленка, та у двір запросила.

Только зайшов, окинув оком подвір’я, наче з-за паркану не було видно, і з місця в кар’єр повів:

— Може, в суботу сходимо в палац культури на новий фільм? Там привезли американську комедію, «Тутсі». Кажуть, нарегочешся досхочу.

— Дякую. Та мені зазвичай ніколи. Стільки роботи! І в хаті, й у дворі! Але все одно дякую!

Только запопадливо запропонував:

— Так я і допомогти можу! З руками вродився і силою Бог не обійшов.

— Ох, Только, Только!