Читати книгу - "Долина богів. Історії з Кремнієвої долини"

Існували сайти пліток на кшталт Valleywag, наприклад, що існував переважно для знущань із заможних керівників. 2007 року Valleywag назвав Тіля ґеєм. А в січні 2016 року він закрився почасти завдяки судовому процесу, ініційованому професійним рестлером Галком Гоґаном і спонсорованому, на подив багатьох, Тілем. Відтоді як Valleywag атакував його, Тіль полював на компанію-засновницю Valleywag — Gawker Media. Тож коли Гоґан (справжнє ім’я — Террі Боллеа) подав позов до Gawker Media за розповсюдження секс-відео за участі його й дружини його друга, Тіль анонімно пожертвував 10 мільйонів доларів на цей процес, а юристи й засновник Gawker Media Нік Дентон дивувалися, чому Боллеа неодноразово відмовлявся від мирової угоди на суми від 8 до 10 мільйонів доларів. У березні суд Флориди присудив виплатити йому 140 мільйонів доларів за завдані збитки.

Зрештою, Ендрю Росс Соркін з New York Times отримав інформацію, що саме Тіль був таємничим меценатом у справі проти Дентона. Наприкінці травня 2016 року Тіль визнав це, пояснивши, що зробив таке не заради помсти, а щоб відвадити Gawker Media від атак на інших людей. Через місяць Gawker Media заявили про банкрутство, збуривши хвилю остраху, що незадоволений матеріалом про себе мільярдер здатен знищити ціле медіа. Тіль переконував, що справа була формою благодійності, адже він допомагав людям, переслідуваним «терористичними організаціями», як-от Gawker, захистити себе. Згодом він написав колонку в New York Times під назвою «Дискусії про приватність у мережі не закінчаться на Gawker», в якій відстоював прийняття Акту захисту конфіденційності приватного життя, що його одразу нарекли «Білем Gawker». Акт мав би забороняти виданням розповсюджувати інтимні фото. Утім, решта вважали Тіля героєм, що виступив проти компанії, яку багато хто серед преси навіть не вважав справжнім медіа.

Перед раптовим крахом, Valleywag зловтішалася з перипетій, злетів і падінь своїх героїв. Її автори відривалися, коли з’явилася новина про те, що колишня партнерка Kleiner Perkins Еллен Пао подала позов проти цієї фірми, розкритикувавши її очільників.

Медіа Кремнієвої долини, які довше крутилися в темі, були більш «готовими до співпраці» з технологічними компаніями, як-от TechCrunch, що брали участь в економіці стартапів. Аррінґтон вважав і свій сайт стартапом, а не окремою організацією, що висвітлювала новини індустрії, як на Східному узбережжі.

Лессін з Information також вважала свій сайт стартапом. Вона одружилася із Семом Лессіним, засновником хмарного сервісу Drop.io, і переїхала з ним до Сан-Франциско. Там вона усвідомила, що бракує справжньої преси. Певна річ, там були корпункти всіх провідних медіа, але, крім TechCrunch, з якою чимало чільних венчурних компаній працювали безпосередньо, не існувало жодної впливової преси, зосередженої на сфері технологій. Тож вона заснувала передплатний сервіс спеціалізованих технологічних новин під назвою Information, з передплатою 400 доларів на рік. На думку Лессін, такі глибоко опрацьовані розслідування могли привабити нішеву аудиторію.

Однак тамтешній медіа-світ відрізнявся від того на Східному узбережжі, де вона висвітлювала технологічні новини, відколи 2005 року закінчила Гарвард. У Кремнієвій долині не існувало медійних тусовок або репортерських середовищ. Чимало репортерів просто зависали в Battery — новому клубі в середмісті Сан-Франциско, що найбільше в цьому місті нагадував приватний клуб, як британський імпортований із Soho House варіант у манхеттенському кварталі Мітпекінґ. У Battery журналісти оберталися в середовищі венчурних капіталістів у витончено-ексклюзивній атмосфері «тільки для своїх».

Battery відкрили з помпою наприкінці 2013 року. Мистецька інсталяція за участі місцевих художників надала цьому простору надзвичайної крутизни. У статті New York Times клуб описали так: «Суміш Гоґвардса[20], Victoria’s Secret[21], Ґуантанамо, фестивалю Ліліт-Фейр[22] і DMV[23]». Височезні стелі та голови тварин на стінах, поєднані з яскравими зразками сучасного мистецтва, скидалися на антураж вечірки на закинутому складі десь у Східній Німеччині. Проте публіка там не була взірцем невимушеного шику й стилю, як можна було б очікувати від завсідників приватного клубу. Вони мали такий вигляд, немовби ніколи не покидали своїх гуртожитків. Утім, цей простір колишнього заводу з обробки мармуру був новою фішкою Кремнієвої долини — ґіківським шиком. З гідромасажною ванною на двадцять персон, п’ятьма барами, таємними сигарними залами й просторим фешенебельним номером люкс.

Заснований двома підприємцями — подружжям на ім’я Майкл і Сочі Берч, які запустили соцмережу Bebo, — цей клуб наслідував лондонські клуби. Берчі продали свою компанію AOL 2008 року за 850 мільйонів доларів, а через п’ять років відкупили її за один мільйон.

Відкриття клубу в лондонському стилі в Сан-Франциско було ризикованим експериментом. Вони хотіли там бачити не лише айтішників, але, здавалося, немовби всі, хто туди навідувався, були або безпосередньо зі світу технологій, або про технології писали. Клуб став другим домом: більш наворочений Starbucks із салатом із розтертої капусти кале замість мокачіно. Останнього разу клуб був наповнений венчурними капіталістами та тех-репортерами. Вечірки влаштовували такі медійні й культурні інституції, як San Francisco Film Society та Financial Times. Це був хайп.

У Сан-Франциско хайпанути стало новим медіа. Зрештою, це легко. Можна було просто «хакнути медіа», як хакнути будь-що інше. Це почав Facebook, дозволивши будь-кому будь-коли влаштовувати власний хайп, по суті, писати історію про себе, яку можна вічно оновлювати та прикрашати. Переважно цим займалися перші дами хайпу. Деякі жінки призначили себе дуеньями вбогого світського життя Кремнієвої долини. Це було схоже на створення ажіотажу голлівудськими піарниками, які акторів і актрис водять за ручку з одного інтерв’ю на інше, однак ці жінки були кимось більшим. Вони допомагали соціалізуватися гікам Кремнієвої долини. Вони влаштовували побачення. У місці, де соціальні норми й так були далекими від нормальних, ці фасилітаторки були піарницями, посередницями й нянями в одній особі.

Одну з них звати Марсі Саймон. Крихітна, з довгим світлим волоссям, засмаглою шкірою жінка, одягнена в обтислий одяг, що підкреслював