Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

економісти охоче визнають. Брюс Бартлетт, посадовець і в адміністрації Рейґана, і в адміністрації старшого Джорджа Г. В. Буша, відверто заявляв: «економіка пропозиції» трансформувалася з важливої та справедливої ідеї — що зниження граничних ставок податку стимулює економіку, — в «немислиме» уявлення, що «зменшення всіх податків збільшить надходження»[106]. Коли сенатор Джон МакКейн говорив кореспондентові National Review у 2007 році, що зменшення податків «як всі ми знаємо, збільшить надходження», гарвардський економіст Ґреґ Манків (який був головою Ради економічних радників у Джорджа В. Буша) розмістив у своєму блогу логічне запитання на продовження теми: «Якщо ви думаєте, що зменшення податків збільшить надход­ження, то навіщо захищати обмеження витрат? Хіба ми не можемо платити за нові витратні програми за рахунок більшого скорочення податків?[107]» Якщо я видаюся тут надто емоційним, то так і є. Проблема з помилковим уявленням про збільшення надходжень при зменшенні податків полягає в тому, що воно заплутує наші дебати про публічні фінанси, створюючи ілюзію, що можна отримати щось прос­то так. Тепер ви маєте визнати, що в економічній науці це не так. У скороченні податків є багато хороших речей. Вони залишають нам більше грошей. Вони стимулюють наполегливу працю й ризик. Фактично підвищення економічної активності, зумовлене нижчими ставками податків, зазвичай справді допомагає повернути частину втрачених надходжень. Скорочення ставки на один долар може коштувати урядові втрати доходів на вісімдесят центів (у крайньому разі — п’ятдесят центів), оскільки уряд отримає менший шматок пирога.

Візьмімо простий числовий приклад. Припустімо, ставка податку — 50 %, а база оподаткування — 100 мільйонів доларів. Надходження від податку становитиме 50 мільйонів. Тепер уявімо собі, що ставка податку знижена до 40 %. Тепер дехто працюватиме додатково, щоб більше заощадити, а дехто з подружжя візьметься за другу роботу. Припустімо тепер, що база оподаткування зросла до 110 мільйонів. Дохід уряду тепер — 40 % від економіки, що зростає, тобто — 44 мільйони. Уряд втратив доходи, відбираючи менший відсоток від попередньої економічної активності, однак частина цих утрат перекривається врахуванням відсотків від нової економічної активності. Якби економіка ніяк не відреагувала на зменшення податків, то ці 10 % зниження ставки коштували б урядові втрати 10 мільйонів, а замість цього втрачено лише 6 мільйонів. (У випадку збільшення податків імовірний подібний ефект, тільки в протилежний бік: зростання нових доходів буде частково скорочене зменшенням економічного пирога.) Експерти з податкової політики зазвичай беруть цю зміну поведінки до уваги, прогнозуючи впливи зменшення чи збільшення податків.

У всіх випадках, крім екстраординарних, безкоштовного обіду немає. Нижчі ставки податку означають менші надходження до бюджету, а отже, менше ресурсів для ведення воєн, врівноваження бюджету, боротьби з тероризмом, навчання дітей чи чогось іншого, що зазвичай робить уряд. Це компроміс. Оголошення незаконності «економіки пропозицій» отримало важливі інтелектуальні дебати — чи повинні ми платити більші податки, щоб отримати більше урядових послуг, чи платити менше — і послуг буде менше, — і перетворило її на інтелектуально шахрайський задум: ми можемо платити менше й отримувати більше. Хотілося б, щоб це було правдою, так само, як хотілося би стати багатшим, працюючи менше, і худнути, з’їдаючи більше. Поки що це не вдається.

Сказавши все це, прихильники меншого уряду мають певні підстави. Нижчі податки можуть привести до більших інвестицій, що зумовить вищі темпи розвитку економіки. Можна спокійно забути про це як про погану ідею чи політику, спрямовану на збагачення багатих. Збільшення пирога важливе — напевно, навіть найважливіше — для тих, кому дістається найменший шматок. Коли економіка росте повільно чи впадає в рецесію, саме металурги й водії автобусів страждають найбільше, а не нейрохірурги та професори університетів. 2009 року, у розпал рецесії, викликаної фінансовою кризою, частка бідних в Америці була вище 13 % — це найбільша кількість за понад десять років.

На противагу 1990-ті роки були дуже сприятливими для нижчих верств населення. Ребекка Бланк, економіст із Університету Мічиган і член Ради економічних радників в адміністрації Клінтона, озирнулася на прекрасний економічний розвиток 1990-х і зазначила:

Я вважаю, що перший і найважливіший урок 1990-х для борців із бідністю полягає в тому, що стабільний економічний розвиток є чудовою нагодою. Завдяки тому, що публічні політики можуть допомогти у підтримці зростання зайнятості, зниження безробіття й підвищення зарплатні робітників, ці політики можуть важити не менше, а може, й більше, ніж долари, витрачені на цільові програми для бідних. Якщо немає можливостей для працевлаштування або коли зменшується зарплатня, урядовим програмам доводиться витрачати значно більше з погляду і фінансів, і політичного капіталу на виведення людей зі стану бідності[108].

Отже, протягом двох розділів я танцював навколо очевидного питання «Золотоволоски»: яка роль уряду в економіці Сполучених Штатів — надто велика, надто мала чи якраз така, як треба? Нарешті я можу дати просту, пряму й недвозначну відповідь: залежно від того, у кого ви запитуєте. Існують розумні та глибокі економісти, які хотіли би бачити більший, активніший уряд; є розумні та глибокі економісти, які віддали б перевагу меншому уряду; і між ними — велика кількість мислителів.

У деяких випадках експерти сперечаються навколо фактів, так само, як провідні хірурги можуть сперечатися щодо правильного лікування закупореної артерії. Наприклад, постійно тривають супе­речки щодо впливу збільшення мінімальної зарплатні. Теорія вважає, що має бути компроміс: вища мінімальна зарплатня явно йде на користь тим робітникам, чия зарплатня зростає. Водночас це зачіпає частину робітників із низькими зарплатами, які втрачають роботу (чи не можуть працевлаштуватися вперше), оскільки фірми скорочують чисельність своїх працівників в умовах вищої зарплатні. Економісти не погоджуються (і наводять суперечливі дослідження) щодо того, скільки робочих місць зникне при підвищенні мінімальної зар­платні. Це вирішальна інформація, коли треба прийняти свідоме рішення, чи добре буде піднімати мінімальну зарплатню для допомоги низькооплачуваним працівникам. З часом на це питання може бути запропонована відповідь із надійними даними й серйозними дослід­женнями. (Як одного разу аналітик політики зазначив, мабуть, легко брехати на основі статистики, але значно легше брехати без неї.)

Частіше економічна наука може просто окреслити питання, що потребують суджень на основі моралі, філософії й політики, — щось на зразок того, як лікар розкриває варіанти лікування для пацієнта. Терапевт може змалювати медичні питання, що стосуються лікування раку на пізній стадії за допомогою хіміотерапії. Рішення про лікування в кінцевому підсумку лягає на пацієнта, який матиме свої думки щодо якості життя порівняно з його тривалістю, згоди на дискомфорт, сімейної ситуації тощо, — усі цілком виправдані міркування, що не стосуються медицини чи науки. І все ж ухвалення остаточного рішення потребує досконалої медичної поради.

Дотримуючись такого ходу думки,