Читати книгу - "Необхідні речі"

Ліленд Ґонт

– Яка таємничість! – промовив Алан, складаючи записку назад у конверт, а той – у сумочку. – Підеш розвідаєш ситуацію, як ми кажемо в поліцейській справі?

– З такою підводкою – і після того, як побачила абажур Нетті – як би я могла відмовити? Так, думаю, зайду… якщо рукам стане краще. Хочеш також зайти, Алане? Може, в нього і для тебе щось є.

– Можливо. А може, просто віддам перевагу «Петріотс». Мусять вони хоч одну виграти.

– Ти якийсь змучений, Алане. Темні кола під очима.

– Та день такий. Почався з того, що я заледве втримав нашого першого виборного й одного з моїх заступників від того, щоб вони до крові побилися в кімнаті для хлопчиків.

Поллі нахилилася вперед, стривожившись.

– Ти про що?

Алан розповів їй про гризню між Кітоном і Норрісом Ріджвіком, закінчивши тим, наскільки дивним був Кітон – те, як він використовував слово переслідування, цілий день час від часу згадувалося. Коли закінчив, Поллі довго сиділа мовчки.

– Ну? – зрештою запитав він. – Що думаєш?

– Думаю, мине ще багато років, поки ти дізнаєшся про Касл-Рок усе, що тобі варто знати. Це, напевно, і мене стосується – мене довго не було, і я не розповідаю, де була чи що сталося з моєю «проблемкою», і, думаю, багато людей у місті мені не довіряють. Але ти, Алане, помічаєш різні речі, запам’ятовуєш різне. Коли я повернулася в Рок, знаєш, як почувалася?

Він похитав головою, зацікавившись. Поллі рідко роздумувала про минуле, навіть із ним.

– То було ніби ввімкнути мильну оперу, яку вже відвикла дивитися. Навіть якщо вже кілька років не слідкувала за серіалом, усе одно одразу впізнаєш людей і їхні проблеми, бо ні ті, ні ті не міняються. Дивитися той серіал – це ніби пару старих зручних капців взувати.

– До чого ти ведеш?

– У нас тут багато сюжетів з мильних опер, але ти ще не в курсі про них. От наприклад, ти знав, що дядько Денфорта Кітона був у «Джуніпер Гілл» одночасно з Нетті?

– Ні.

Вона кивнула.

– Десь у сорок років у нього почалися психічні проблеми. Мама говорила, що Білл Кітон – шизофренік. Не знаю, чи це правильний термін, чи просто мама часто чула його по телевізору, але з ним, бляха, дійсно було не те. Пам’ятаю, бачила, як він хапає людей на вулиці й починає кричати на них – про державний борг, про те, що Джон Кеннеді – комуніст, ще про бозна-що. Я була маленькою тоді. І мене це лякало, Алане, пам’ятаю.

– Ну звичайно.

– А іноді він ходив по вулиці, опустивши голову, розмовляв із собою голосом, що був одночасно гучним і бурмотливим. Мама казала мені ніколи з ним не розмовляти, коли він отак поводиться, навіть коли ми йдемо до церкви і він також. Зрештою він спробував застрелити свою дружину. Принаймні я так чула, але сам знаєш, як давня чутка все викривлює. Можливо, він лише табельним пістолетом перед нею помахав. Ну, що б там не було, цього виявилося достатньо, щоб вивезти його в окружну тюрму. Було якесь слухання стосовно дієздатності, а тоді його запроторили в «Джуніпер Гілл».

– Він досі там?

– Уже помер. Розум швидко дегенерував, як тільки його там закрили. Перед смертю був у кататонічному стані. Принаймні я так чула.

– Господи.

– Але це ще не все. Ронні Кітон, батько Денфорта і брат Білла Кітона, провів чотири роки в психіатричному крилі лікарні для ветеранів у Тоґусі в середині сімдесятих. Тепер він у домі для літніх. Альцгеймер. А ще була якась двоюрідна чи то тітка, чи то сестра – не пам’ятаю точно, – що вчинила самогубство в сімдесятих через якийсь там скандал. Не знаю, що саме, але якось чула, що панянки їй подобалися трішечки більше, ніж чоловіки.

– У них це в крові, маєш на увазі?

– Ні, – відповіла Поллі. – Тут нема моралі чи теми для роздумів. Просто я трохи знаю історію міста, а ти ні, оце й усе – ту історію, про яку не згадують у промовах на міській толоці на Четверте липня. Я просто передаю її далі. Виводити підсумки – робота поліції.

Останні слова вона вимовила з таким офіціозом, що Алан трішки розсміявся, але все одно почувався ніяково. Хіба божевілля дійсно закладено в крові? У школі на психології вчили, що то все байки. Через кілька років лектор поліційної академії в Олбані вже говорив, що це таки правда або принаймні можливо в деяких випадках, що певні психічні захворювання можна простежити в родоводі так само чітко, як фізичні риси на кшталт блакитних очей чи гіпермобільності суглобів. Один із прикладів, про які той лектор говорив, – алкоголізм. Чи говорив він і про шизофренію? Алан не пригадував. Навчання в академії було багато літ тому.

– Думаю, варто почати розпитувати про Бастера, – важким голосом сказав Алан. – Ось що я тобі скажу, Поллі. Думка про те, що перший виборний Касл-Рока – це потенційна ходяча граната, не надто прикрашає мій день.

– Звісно ж. І, можливо, немає такої проблеми. Я просто подумала, що тобі варто знати. Люди тут відповідатимуть на запитання… якщо ти знаєш, які запитання ставити. Якщо ні, вони радісно спостерігатимуть, як ти шпортаєшся, бродиш колами, й слова не скажуть.

Алан усміхнувся. Це правда.

– Це ще не кінець історії, Поллі. Після того як Бастер пішов, до мене навідався преподобний Віллі. Він…

– Шшш! – цитьнула його Поллі, та так різко, що Алан із подиву замовк.

Вона роззирнулася, ніби щоб перевірити, чи ніхто їх не підслуховує, і знову повернулася до Алана.

– Іноді я зовсім втрачаю в тебе віру, Алане. Якщо не навчишся якоїсь розважливості, то за два роки тебе ногами вперед із виборчих списків винесуть… а ти стоятимеш із величезною здивованою усмішкою на обличчі й питатимеш: «Шо сі стало?» Будь обережним. Якщо Денфорт Кітон – граната, то той чоловік – ракетниця.

Він схилився ближче до неї й сказав:

– Та яка він ракетниця. Трохи пихатий пафосний мудачок, от хто він.

– «Нічка казино»?

Він кивнув. Поллі накрила його долоні своїми.

– Бідося. Ззовні здаємося таким сонним маленьким містечком, правда?

– Зазвичай воно таким і є.

– Він пішов звідти розлюченим?

– О так, – підтвердив Алан. – Це вже друга моя розмова з преподобним про законність «Нічки казино». Думаю, буде ще декілька, доки католики нарешті не проведуть ту чортівню й усе закінчиться.

– Він справді пихатий мудачок, правда? – запитала вона ще тихіше. Вираз обличчя був серйозний, а очі блищали.

– Ага. От уже й значки. Нова мода.

– Значки?

– Перекреслені гральні автомати замість усміхнених облич. Нен от носить. Цікаво, чия це була ідея.

– Мабуть, Дона Гемпгілла. Він не