Читати книгу - "Dolce Vita, або Кінець гламуру"

І негайно набираю нашу домогосподарку:

— Олено Петрівно! У моїй спальні на нічному столику лежить коробочка, на якій написано Ґрафф. Так, вишнева! — нервово. — Негайно спустіть те, що у ній, в унітаз! Ні, я так хочу! Так треба! Приїду, щоб їх там не було!

Петрівна, збентежена моїм проханням, намагається отримати пояснення. Але моя рішучість їй відома. Вона все зробить. Не хочу навіть згадки мати ніякої.

На місто насувається чорна, як ніч, хмара. Буде злива.

«Як вони могли? Вони — моя найкраща подруга і він. Виявляється, такий же підлий, брудний і примітивний, як усі інші! Падлюки, а не люди! А я, дурепа, поставила на карту усе своє життя: чоловік, машина, дім, фірма! Ідіотка! Закохалася!»

Будівля Податкової, львівський хмарочос по-американськи, погрозливо височить посеред дбайливо доглянутої газонно-паркувальної території. Гальмую біля Пижика Дарини. Стаю впоперек, не паркуючись.

Вона теревенить з кимсь по телефону, ні про що не підозрюючи. Усміхається, побачивши, що я іду до неї.

Я киплю. Мені здається, що із моїх вух виходить пара.

Дарина не зауважує мій поспіх, белькоче далі. Я зриваюся і висмикую з її рук слухавку. Вона здивовано округлює очі, але не обурюється.

— Як ти могла?.. — мені бракує слів.

Трип’ята поправляє зачіску. Відводить погляд убік. Думає про щось і раптом глипає на Лільку, яка так і сидить у моєму авто. Лілька розводить руками. Мовляв, я тут не винна.

Десь поруч загриміло. За мить блиснуло, пронизавши нервовим розрядом моє тіло.

— Давай від’їдемо. Я не хочу, щоб хтось з роботи бачив, — спокійно каже вона.

— Ні, я нікуди не поїду. Говори тут, — роздратовано шиплю.

— Добре, тоді сідай.

— Я слухаю, — бризкаю отрутою.

— Про що ти хочеш поговорити? — вона закурює сигарету.

— Не роби з мене ідіотку! Як ти могла так поступити? Ми ж були справжніми подругами, — мене трусить.

— Не розумію, що змінилося? — абсолютно безтурботно запитує.

— Що у тебе з Ігорем? — не витримую і запитую прямо.

— А-а, — вдає, наче нарешті зрозуміла. — Ти про це.

— Трип’ята, я хочу, щоб ти сказала правду. Інакше… — задихаюся від гніву, не знаю, чим аргументувати.

Дарка вміє вести розмову так, як треба їй. Працювала б вона у тій конторі! Тому тримає паузу, не поспішає колотися.

— Ну, і що інакше? — оскалюється. — Розсваришся зі мною на усе життя? Чи зацідиш мені? Чи кинешся, як Кареніна, під поїзд? Що, що?!

Я не відповідаю. Скаженію.

Здіймається вітер, а з ним і курява. Робиться зовсім темно.

— Ой, тільки не треба мене ненавидіти, — кидає іронічно. — Це був просто секс. І все. Більш нічого!

— Просто секс?! З чоловіком, який подобався мені, твоїй подрузі? Це ж підло!

— Це було ще до вашого ко-хан-ня, — зневажливо карбує слово. — Ніяких подарунків, обіцянок і зітхань. Одноразовий хороший секс. І ми розійшлися кожен до свого.

— Одноразовий?! І Лілька в курсі?! — презирливо і з недовірою.

— Лілько, — відчиняє дверцята свого Пижика. — Що ти їй, заразо, наплела?

Лілька, як перед сповіддю, мало не плаче.

Починає несміливо накрапати.

— Не вплутуй її. Це теж, як не дивно, сталося випадково, — гнівно пересмикую плечима. — Ти проїхалася бульдозером по моїй душі! Ти ж бачила, що між нами щось бринить!

— Бринить… І де тільки нахапалася? — кепкує. — Слухай, я не екстрасенс: не бачу подій на відстані — будеш ти з ним чи не будеш. Мені не треба большой і красівой любві. Я в такі архаїзми не вірю. Та й часу не маю.

— Як це сталося, коли? — злостиво наполягаю.

— Менше знаєш, краще спиш. Але, щоб тебе так не ковбасило, то це було давно, зовсім випадково, — здається, намагалася мене заспокоїти. — Деталі тобі до дупи. Забудь про все, ніби нічого не сталося. Переступи і живи своїм коханням далі. Я не стою у тебе на шляху, повір.

— Трип’ята, ти чуєш, що ти говориш? — моє серце вискакує із грудей. — Я уявляю вас двох разом… Це — жахливо! Як з цим можна жити далі? Ви потоптали все, у що я вірила!

— Ти ще й ідеалістка! Латентна, значить. Не зауважувала ніколи, — зі сарказмом. — Послухай, кобєль він і є кобєль! Помахай хвостом, і він твій. Будь-який, — прозаїчно додала.

— А ти? Ти не могла махати хвостом перед кимсь іншим?! — кричу.

— Так сталося. Є у ньому якийсь драйв, сама знаєш, — пояснила, прицмокнувши. — А я жінка без обов’язків. Можу собі дозволити. Природа бере своє. Просто підвернувся. Ну, і сталося. Всього лише раз, клянуся тобі.

Я заховала обличчя у руках. Опустила голову.

— У мене теж не все добре, ти знаєш. Але ж я не кидаюсь на першого ліпшого!

— Хіба?! — глумливо. — Не пам’ятаю, щоб за тобою у черзі стояли! Звичайний сексуально активний період у жінок після тридцяти.

По лобовому склу різко і грубо починає барабанити крупний дощ. Великі краплини розбиваються до прозорої поверхні і втомлено стікають долі, змиваючи усю пилюку і бруд, що накопичилися за день на склі.

— Брєд, якийсь брєд! — товчу кулаком по панелі. — Ти цих дурних журналів поначитувалася і несеш бозна-що!

— Я на такі бздури, як глянцеве чтиво, часу не маю. Працюю, як папа Карло. Ти мене дивуєш, Любко. Ніби і не було у тобі тієї юнацької романтики. Звідки взялося? — знизує плечима. — Ти не панікуй. Поїдь додому, випий чаю з медом і заспокойся. З нашою дружбою все о’кей. Хай твоя голова про інше болить.

Я не могла більше бути поруч з нею. Мені хотілося її придушити, як паршивого черв’яка. І розтерти по асфальту залишки кривавого місива.

— Знаєш, не думала, що скажу тобі таке коли-небудь. Але ти — справжнє стерво! Цинічне стерво!

Я гримнула дверима і пішла до свого авто, де й досі, як першокласниця, сиділа Лілька.

— Вилізай! Я їду, — скомандувала, вставивши ключ у запалення.

Почалася гроза. Ллє, ніби крізь друшляк: товстими макаронами.

Кружляла містом кілька годин. Думала. Мене лихоманило, як у гарячці. Могла зрозуміти цього хтивого самця,