Читати книгу - "Острів Смерті"

— А-а, пригадую: пишете роман,— сказала дівчина поважно, і Канае, силувано всміхнувшись, почав виправдовуватися:

— Тільки збираюся писати. Я ж вам минулого разу про це казав.

— Пробачте.

— Та нічого. Зрештою, читати, думати, робити записи — це теж робота.

— Я просто боюся романістів.— Аяко насупила чарівні брови.— Вони все описують. А я б не хотіла, щоб і моє життя потрапило на сторінки чийогось твору.

— Вам нема чого боятися. Я ж про вас нічого не знаю.

— От і добре, що не знаєте. Бо якби знали…

— Виходить, ви мені не довіряєте? — Канае на мить задумався, а тоді почав свою лекцію для дівчини, здається не дуже обізнаної з проблемами літератури: — Аяко-сан, ви маєте неправильне уявлення про роман. Створити його — це не означає описати все точнісінько так, як було насправді. Роман — не просто життєва історія. Іноді автор ліпить художні образи твору, відштовхуючись від конкретних людей і доповнюючи їх своїм домислом. У такому разі герої твору мають живих прототипів. Буває, що персонажі роману несуть у собі частку авторської особистості, та не обов'язково їхні думки і вчинки повторюють його

власні. На цьому шляху дехто досягає успіху, та я не прихильник подібних методів. Прообраз — це одне, але найважливіше — яким змістом його наповнити. І тут усе залежить від уяви автора. От, скажімо, в моєму романі з'являється дівчина, що втекла з дому, як оце ви. Це ж не означає, що її образ я спишу з вас і використаю ваш особистий досвід. Я створю цілком іншу реальність, яка не має нічого спільного з тим, що було з вами. У цьому розумінні дійсність, зображена в романі,— це зовсім інший світ, не тотожний нашому. Отож я не описуватиму того, що вас хвилює.

— Але ж…— заперечила Аяко,— може статися так, що породжене вашою уявою збігатиметься з дійсністю.

— Справді…— Канае на мить затнувся, та відразу заперечив: — Ні, це неймовірно. Як у кожної людини, моя уява чисто індивідуальна, вона розкривається тільки у згоді з моїми власними уподобаннями. А проте кожна подія будить у нас,— незалежно від нашого характеру,— неусвідомлене й непереборне передчуття тривоги. Романна дійсність — це майстерно злагоджене плетиво життєвих подробиць, здатних породити в читача відчуття правди, тобто того, чого прагне досягти кожен письменник. Що ж до мене, то, зібравши деякий матеріал, я даю волю уяві: цікаво спостерігати, як він розбухає, наче на дріжджах. Як і цілком сформовані романісти, я надаю перевагу цікавості, а це не те саме, що бездумне збирання життєвих фактиків. Я не маю наміру лізти комусь у душу. Найголовніше я додумую.

— І про мене? — споважнівши, запитала Аяко.

— Та як вам сказати?..

— Не треба мене розпитувати. Я не хочу, щоб ви знали про мене все. Не хочу та й годі.

— Ну що ж, хай буде по-вашому. Тим більше, що я ще не романіст…

— Просто не хочу, безвідносно до того, будете ви писати чи ні…

— Ви мене ще не знаєте, а тому дарма хвилюєтеся. Я не той Канае, в якому можна сумніватися.

Дівчина все ще була чимось стривожена і на сміх Канае не зреагувала. „А все-таки яке в Аяко минуле?” — думав Канае, намагаючись знайти спосіб, як би її заспокоїти.

— Правду кажучи, мене більше цікавить Мотоко-сан. Як художниця вона для мене загадка.

— Ого! Ви й до неї хочете докопатися?

— Що ж тут дивного? Звичайнісінька людська цікавість.

— Так-то воно так…— обличчя Аяко набрало звичного виразу,— але ж я сама небагато знаю про неї, бо вона мені не звіряється. Мені відомо лише те, що вона постраждала від атомної бомби, закінчила Жіночий інститут мистецтв, а тепер учителює в жіночій школі.

— Отже, ви живете разом, нічого не знаючи одна про одну?

— Ага.

— Цікаво.

Канае обвів поглядом майстерню — тут і там валялися якісь речі.

— Мабуть, і в голові Мотоко-сан такий безлад?

— Я весь час прибираю, та це не допомагає. Більше того, Мотоко-сан дратує моя настирливість.

У цих словах чулась гіркота. Канае всміхнувся.

— Видно, ви понад усе любите чистоту. Мабуть, і втікаючи з дому, не забули все прибрати.

— Це що, допит? — Аяко глянула сердито на Канае, та за мить опанувала себе і щиро призналася: — Ви вгадали. Саме так. Я дуже люблю порядок.

— Мені здається, ви ніби створені для сімейного життя. Як і моя мати. Певно, кухня у вас блищить і рисові колобки вам удаються на славу.

— А чого це ви раптом про колобки заговорили?

Канае посміхнувся.

— Через кілька днів Золотий тиждень[24]. Може, наберемо рисових колобків і помандруємо кудись утрьох пішки? Власне, я прийшов, щоб вас намовити на це.

— Чудово! Я з радістю піду. Тільки от що скаже Мотоко-сан? — і Аяко глянула на Канае так, наче дивилася кудись дуже далеко.

ВОСЕНИ, СТО ТРИДЦЯТЬ П’ЯТЬ ДНІВ ТОМУ

Хоч настав уже вересень, дні були ще гарячі. І того вечора Канае сидів у самій сорочці за столиком. Крізь розчинене вікно іноді подував прохолодний вітерець і приносив метеликів та листоїдів. Коли вже не стало терпцю, Канае погасив торшер і почав чекати, поки хмара комашні вилетить з темряви надвір. Та його сподівання виявилися марними, і тоді він увімкнув електролампочку під стелею та озброївся віялом. Білий комашиний пилок уже вкрив столик, а Канае все не вгавав. Заспокоєння прийшло тільки тоді, коли він згадав про ароматні палички, що повільним струмком диму відганяють надокучливі створіння.

Коли хтось постукав, Канае відірвався від книжки і з віялом у руці попрямував до дверей. Ще мить — і, ніби вітер, на поріг увірвалася Мотоко Моегі. Канае остовпів, приголомшений і водночас зраділий.

— Її нема? — спитала Мотоко, безцеремонно оглядаючись навколо.

— Що сталося? Заходьте.

— А я гадала, Ая-тян у вас.

Мотоко кинула на Канае гострий погляд, і він трохи зніжився.

— З Аяко-сан щось трапилося?

— Втекла з квартири.

— Це серйозна річ, але спочатку зайдіть,— і Канае мало не втягнув гостю досередини. Потім вийняв з шафи дзабутон і подав їй своє віяло, але вона сіла недбало на татамі й, здавалось, дивилася поперед себе в простір. Канае витер піт з чола рушником, що висів на цвяху, і повернувся до столика.

— Власне, що сталося? Аяко-сан зникла?

— Ага. Я подумала, що вона у вас.

Мотоко підвела голову і знову глянула ворожо — принаймні так здалося Канае — на нього.

— А чого саме в мене?

— Бо куди ж їй податися? Ви їй подобаєтеся, а вона —