Читати книгу - "Голова профессора Доуеля"

струмінь, піднявши його голову, послабив трубки, вставлені в кровоносні судини шиї. Голова Тома жахнулась: невже кінець? І справді, свідомість почала затьмарюватись. У Тома з’явилося таке відчуття, ніби йому бракує повітря: це кров, яка живила його голову, вже не могла потрапити до мозку в достатній кількості й принести життєдайний кисень. Він бачив свою кров, відчував своє повільне згасання. Він не хотів помирати! Свідомість чіплялася за життя. Жити, хай там що! Дочекатися нового тіла, обіцяного Керном…

Тома намагався осадити свою голову вниз, скорочуючи м’язи шиї, пробував розгойдуватися, але тільки погіршував своє становище: скляні наконечники трубок дедалі більше виходили з вен. З останніми проблисками свідомості Тома почав кричати, кричати так, як він не кричав ніколи в житті.

Але то вже був не крик. То було передсмертне хрипіння…

Коли Джон, який спав сторожко, прокинувся від цих незнайомих звуків і вбіг до кімнати, голова Тома ледве ворушила губами. Джон, як умів, встановив голову на місце, втиснув трубки глибше і старанно витер кров, аби професор Керн не побачив слідів нічної пригоди.

Уранці голова Бріке, відділена від тіла, вже стояла на своєму старому місці, на металевому столику зі скляною дошкою, і Керн приводив її до тями.

Коли він «промив» голову від залишків зіпсованої крові й пустив струмінь нагрітої до тридцяти семи градусів свіжої, здорової крові, обличчя Бріке зарожевіло. За кілька хвилин вона розплющила очі і, ще нічого не розуміючи, втупилася в Керна. Потім з видимим зусиллям поглянула вниз, і очі її розширились.

— Знову без тіла… — прошепотіла голова Бріке, її очі виповнились слізьми. Тепер вона могла тільки шипіти: горлові зв’язки було перерізано вище старого перерізу.

«Чудово», — подумав Керн, — судини швидко наповнюються вологою, коли це тільки не залишкова волога у слізних каналах. Однак на сльози не слід витрачати дорогоцінну рідину».

— Не плачте й не журіться, мадемуазель Бріке. Ви жорстоко покарали сама себе за непослух. Але я вам зроблю нове тіло, краще за попереднє, тільки потерпіть ще кілька днів.

І, відійшовши від голови Бріке, Керн підійшов до голови Тома.

— Ну, а як ся має наш фермер?

Керн раптом спохмурнів і уважно подивився на голову Тома. Вона мала дуже поганий вигляд. Шкіра потемніла, рот напіввідкритий. Керн оглянув трубки і почав лаяти Джона.

— Я думав, що Тома спить, — виправдовувався Джон.

— Сам ти проспав, бовдур!

Керн почав поратися біля голови.

— Ох, який жах!.. — шипіла голова Бріке. — Він помер. Я так боюсь мерців… Я теж боюсь померти… Від чого він помер?

— Закрути у неї кран із повітряним струменем! — сердито наказав Керн.

Бріке замовкла на півслові, але продовжувала злякано і благально дивитися в очі доглядальниці, безпорадно ворушачи губами.

— Коли через двадцять хвилин я не поверну голову до життя, її можна буде тільки викинути, — сказав Керн.

За п’ятнадцять хвилин толова виявила слабкі ознаки життя. Повіки та губи її здригнулися, але очі дивилися тупо, порожньо. Ще за дві хвилини голова нечітко промовила кілька слів. Керн уже святкував перемогу. Але голова раптом знову замовкла. Жоден нерв не тремтів на обличчі.

Керн подивився на термометр:

— Температура трупа. Кінець!

І, забувши про присутність Бріке, він із злістю шарпнув голову за густе волосся, зірвав зі столика і кинув у великий металевий таз.

— Винести її на лід… Треба буде зробити розтин.

Негр швидко схопив таз і вийшов. Голова Бріке дивилася на нього розширеними від жаху очима.

У кабінеті Керна задзвонив телефон. Керн зі злістю жбурнув на підлогу сигару, яку збирався прикурити, і пішов до себе, грюкнувши дверима.

Говорив Равіно. Він повідомляв про те, що відправив Кернові з посильним листа, якого Керн, напевне, вже одержав.

Керн зійшов униз і сам витяг листа зі скриньки на дверях. Підіймаючись сходами, Керн нервово розірвав конверта і почав читати. Равіно повідомляв, що Артур Доуель, пробравшись до його лікарні під виглядом хворого, викрав мадемуазель Лоран і втік сам.

Керн оступився і ледь не впав на сходах.

— Артур Доуель!.. Син професора… Він тут? І він, звичайно, знає все…

Ось і новий ворог, який його не помилує. В кабінеті Керн спалив листа і закрокував по килимі, обмірковуючи план дій. Знищити голову професора Доуеля? Це він може завжди зробити за одну хвилину. Але голова ще потрібна йому. Необхідно буде лише вжити заходів до того, щоб цей «доказ» не потрапив на очі стороннім. Можливо, буде обшук, вторгнення ворогів у його дім. Авжеж… необхідно прискорити демонстрацію голови Бріке. Переможців не судять. Що б там не говорили Лоран та Артур Доуель, Кернові буде легше боротися з ними, коли його ім’я осяватиме ореол загального визнання і поваги.

Керн узяв телефонну трубку, викликав секретаря наукового товариства і попросив заїхати до нього для переговорів про організацію засідання, на якому він, Керн, продемонструє результати своїх найновіших експериментів. Потім Керн зателефонував до редакцій найбільших газет і просив прислати інтерв’юерів.

«Треба влаштувати газетний галас навколо великого відкриття професора Керна… Демонстрацію можна буде зробити днів за три, коли голова Бріке трохи заспокоїться після потрясіння і звикне до думки про втрату тіла… Ну, а тепер…»

Керн пройшов до лабораторії, відкрив шафки, дістав шприц, бунзенівський пальник, узяв вату, коробку з написом «Парафін» і попростував до голови професора Доуеля.

ЗМОВНИКИ

Будиночок Ларе був штаб-квартирою «змовників»: Артура Доуеля, Ларе, Шауба і Лоран. На загальній раді було вирішено, що Лоран небезпечно повертатися до своєї квартири. Та оскільки Лоран хотіла яйнайшвидше побачитися з матір’ю, Ларе поїхав до мадам Лоран і привіз її до свого будиночка.

Побачивши дочку живою і здоровою, старенька ледве не знепритомніла від радості; Ларе довелося підхопити її під руку і всадовити у крісло.

Мати та дочка замешкали у двох кімнатах третього поверху. Радість мадам Лоран отьмарювалася тільки тим, що Артур Доуель, «рятівник» її дочки, все Ще лежав хворий. На щастя, він не надто довго перебував під дією задушливого газу. Допомагало й те, що в Доуеля був дуже здоровий організм.

Мадам Лоран та її дочка по черзі доглядали хворого. За цей час Артур Доуель дуже потоваришував із ними, а Марі. Лоран доглядала його надзвичайно турботливо; не маючи змоги допомогти голові батька, Лоран перенесла всю свою увагу на сина. Так їй здавалось. Але була ще одна причина, через яку Марі неохоче поступалася своїй матері місцем доглядальниці. Артур Доуель був перший чоловік, що вразив її дівочу уяву. Знайомство з ним відбулося за романтичних обставин, — він, як лицар, викрав її, визволивши зі страшного дому Равіно.