Читати книгу - "Голова профессора Доуеля"

О дев’ятій вечора пропасниця посилилася, почалося марення. Бріке здавалось, що вона в каюті яхти. Хвилі більшають, яхту хитає, і від того в грудях піднімається нудотний клубок і підступає до горла… Ларе кидається на неї і душить. Вона кричить, метається в ліжку… Щось вогке і холодне торкається її лоба і серця. Кошмари зникають.

Вона бачить себе на тенісному майданчику з Ларе. Крізь тонку огороджувальну сітку синіє море. Сонце пече безжально, голова болить і паморочиться. «Коли б не так боліла голова… Це жахливе сонце!.. Я не можу пропустити м’яча…», — і вона напружено стежить за рухами Ларе, який піднімає ракетку для удару. «Плей!» — гукає Ларе, виблискуючи зубами на яскравому сонці, і, перш ніж вона встигла відповісти, б’є по м’ячу. «Аут», — голосно відповідає Бріке, радіючи, що Ларе помилився…

— Усе ще граєте в теніс? — чує вона чийсь неприємний голос і розплющує очі. Перед нею, схилившись, стоїть Керн і тримає її за руку. Він рахує пульс. Потім оглядає її ногу і несхвально хитає головою.

— Котра година? — запитує Бріке, ледве повертаючи язиком.

— Друга година ночі. От що, мила стрибухо, доведеться ампутувати вашу ногу.

— Що це означає?

— Відрізати.

— Коли?

— Зараз. Зволікати не можна жодної години, інакше почнеться загальне зараження.

Думки Бріке плутаються. Вона чує голос Керна як уві сні і ледве розуміє його слова.

— І високо відрізати? — запитує вона майже байдуже.

— Ось так, — Керн швидко проводить ребром долоні внизу живота. Від цього жесту у Бріке холоне живіт. Свідомість її все більше прояснюється.

— Ні, ні, ні, — з жахом говорить вона. — Я не дозволю! Я не хочу!

— Ви хочете померти? — спокійно запитує Керн.

— Ні.

— Тоді вибирайте одне з двох.

— А як же Ларе? Адже він мене кохає… — лепече Бріке. — Я хочу жити і бути здоровою. А ви хочете відібрати все… Ви страшний, я боюся вас! Рятуйте! Рятуйте мене!..

Вона вже знову марила, кричала і поривалася встати. Доглядальниця ледве стримувала її. Скоро на допомогу покликали Джона.

Тим часом Керн швидко працював у сусідній кімнаті, роблячи приготування до операції.

Рівно о другій годині ночі Бріке поклали на операційний стіл. Вона опритомніла і мовчки дивилася на Керна так, як дивляться на свого ката засуджені до смерті.

— Змилуйтесь, — нарешті прошепотіла вона. — Врятуйте…

Маска опустилась на її обличчя. Доглядальниця взялася за пульс. Джон дедалі міцніше притискав маску. Бріке знепритомніла.

Вона опритомніла в ліжку. Голова паморочилась. Її нудило. Ніби в тумані згадала про операцію і, попри страшну слабість, підняла голову, поглянула на ногу і застогнала. Нога була відрізана вище коліна і туго забинтована. Керн дотримав слова: він зробив усе, щоб якнайменше спотворити тіло Бріке. Він пішов на ризик і здійснив ампутацію з таким розрахунком, щоб можна було виготовити протез.

Увесь день після операції Бріке почувалася задовільно, хоч лихоманка й не проходила, що дуже турбувало Керна. Він відвідував її щогодини й оглядав ногу.

— Що ж я тепер робитиму без ноги? — запитувала його Бріке.

— Не турбуйтесь, я вам зроблю нову ногу, кращу за ту, що була, — заспокоював її Керн. — Ще танцюватимете. — Але обличчя його спохмурніло: нога почервоніла вище ампутованого місця й спухла.

Під вечір гарячка посилилася. Бріке почала метатися, стогнати і марити.

Об одинадцятій вечора температура підскочила до сорока і шести десятих.

Керн сердито вилаявся: він зрозумів, що почалося загальне зараження крові. Тоді, не думаючи про порятунок тіла Бріке, Керн вирішив відвоювати у смерті хоча б частину експоната. «Коли промити її кровоносні судини антисептичним, а потім фізіологічним розчином і пустити свіжу, здорову кров, голова житиме».

І він наказав знову перенести Бріке на операційний стіл.

Бріке лежала без пам’яті й не відчула, як гострий скальпель швидко зробив надріз на її шиї, вище червоних шрамів, які залишилися від першої операції. Цей надріз відділив не лише голову Бріке від її прекрасного молодого тіла. Він відсікав від Бріке весь світ, всі радості та надії, якими вона жила.

ТОМА ПОМИРАЄ ВДРУГЕ

Голова Тома хиріла що не день дедалі більше. Тома не був пристосований для життя самою свідомістю. Щоб почуватися добре, йому необхідно було працювати, рухатись, підіймати вантажі, натруджувати своє могутнє тіло, потім багато їсти та міцно спати.

Він часто заплющував очі й уявляв, що, напружуючи свою спину, підіймає і носить важкі мішки. Йому здавалося, що він відчуває кожен напружений м’яз. Відчуття було таке реальне, що він розплющував очі в надії побачити своє дуже тіло. Але під ним, як і раніше, виднілися лише ніжки стола.

Тома скреготів зубами і знову заплющував очі.

Аби розважити себе, він починав думати про село. Та відразу згадував і про свою наречену, яка тепер назавжди втрачена для нього. Не раз він прохав Керна швидше дати йому нове тіло, а той з посмішкою відказував:

— Усе ще не знайду підхожого, потерпи трохи.

— Та хоч якесь поганеньке тільце, — просив Тома: таке велике було його прагнення повернутись до життя.

— З поганеньким тілом ти пропадеш. Тобі треба здорове тіло, — відповідав Керн.

Тома чекав, дні спливали, а його голова все ще стриміла на високому столику.

Особливо тяжкими були ночі без сну. В нього почалися галюцинації. Кімната крутилася, слався туман, і з туману з’являлася голова коня. Сходило сонце. Подвір’ям бігав собака, кудкудакали кури. І раптом звідкись вилітала ревуча вантажівка і мчала на Тома. Ця картина повторювалася без кінця, і Тома помирав безліч разів.

Аби позбутися кошмарів, Тома почав шепотіти пісні, — йому здавалося, що він співав, — або рахувати,

Якось його захопила одна розвага. Тома спробував ротом затримати повітряний струмінь. Коли він потім раптово відкрив рота, повітря вирвалося звідти з кумедним шумом.

Тома це сподобалося, і він знову почав свою гру. Він затримував повітря доти, доки воно само не проривалося через губи. Тома почав повертати при цьому язиком: виходили дуже смішні звуки. А скільки секунд він може тримати струмінь повітря? Тома почав рахувати. П’ять, шість, сім, вісім… «Ш-ш-ш», — повітря прорвалося. Ще… Треба довести до дюжини… Раз, два, три… шість, сім… дев’ять, одинадцять… дванадцять…

Стиснуте повітря вдарило раптом в піднебіння з такою силою, що Тома відчув, як голова його припіднялася на підставці.

«Ще, чого доброго, злетиш зі свого сідала», — подумав Тома.

Він скосив очі й побачив, що кров розлилася по скляній поверхні підставки і крапала на підлогу. Певне, повітряний