read-books.club » Дитячі книги » Українські народні казки 📚 - Українською

Читати книгу - "Українські народні казки"

189
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Українські народні казки" автора Автор невідомий - Народні казки. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 65
Перейти на сторінку:
тобі свій кришталевий дім, тільки не рубай мені останньої голови.

— Най буде й так, живи, доки сам не здохнеш, — відповів Оферма. — Ходімо до твого кришталевого дому.

Змій тягся за Офермою, щоб скочити на нього і з’їсти. Але хлопець теж не був дурним — як цьвохне батогом, то лиходій вдесятеро звивається.

Перед порогом змій сказав:

— Ключ у мене під язиком, засунь руку і візьми…

— Ага, шукай дурніших за себе — не дам тобі відкусити руку! — і вівчар свиснув батіжком: — Виплюни!

Змій виплюнув кришталевий ключик.

— Бери й відчиняй! — наказав Оферма.

— Відчини ти сам! — відповів змій з такою злобою, що з пащі зі словами вирвався сніп вогню.

Легінь відтяв змієві й шосту голову. Потім узяв ключик і відімкнув двері. Як увійшов — очам не повірив: довкола все блищало, аж сміялося. Оферма сів за стіл, почув себе господарем. Закортіло навіть запалити. Взяв зі столу пушку-табакерку й одкрив її. Звідти знову вискочив якийсь кудлатий псисько й запитав людським голосом:

— Чого треба, господарю?

— Подай мені люльку, аби-м собі посидів, бо зроду не бачив отакого дива. Приведи й коня, аби я міг об’їхати дім…

Не встиг Оферма й раз пакнути з люльки, як перед вікнами вже став кришталевий кінь з кришталевим сідлом. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня.

— Як ти хочеш їхати — понад хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.,

— Понад землею, аби видно все, що е довкола дому.

Оферма вівкав від утіхи — так йому подобався кришталевий дім. Вони їхали два роки. Вернулися на подвір’я і кінь спитав:

— Поїдемо далі?

— Ні, мушу злізти, бо не знаю, де королівські вівці.

Оферма знову побіг на галявину — а там жодної овечки. Він витягнув ненькову сопілку і заграв. Тої ж хвилини почали збігатися до нього королівські вівці А їх було у три рази більше, аніж передом, бо ягниці двічі окотилися.

Погнав овець додому. Як наближався до палацу, найменша королівна аж у долоні заплескала:

— Тату, ади, вівчар повертається з нашою отарою.

— Не кажи, його вже давно з’їв середущий змій! — відповів король.

— То Оферма, тату!

Король вибрався аж на комин палацу. Дивився, придивлявся і раптом загорлав:

— Знову той лайдак іде на мою голову. Та як недорахуюся хоч однієї вівці — тут йому кінецьі

А Оферма йшов собі веселий, моргав найменшій королівні, яка сіла на вікно й сміялася до нього.

Король навіть не рахував вівці — так їх було багато. Став надутий, як сова. А Оферма каже:

— Та наймолодша королівна буде мені за жінку, правда, ваша милість?

— Не криши петрушку, бо риба ще в ріці,— сердився король. — Найстарший змій має тебе роздерти… Аби-сь знав! Завтра знову виганяй отару.

Уранці Оферма сунув у торбину хліба і цибулі та й погнав овець на пасовисько. Дійшли до галявини, на якій росла шовкова трава.

Легінь з’їв кавалок хліба із цибулею й ліг під дубом спати. Нараз почувся такий рев, що листя на деревах затремтіло.

— Е-е, спати не можна, бо сюди летить найстарший змій, — подумав Оферма, згадавши, чим погрожував король.

Справді, на галявину налетів старий дванадцятиголоний змій. Сипав довкола себе такий страшний вогонь, що дерева і трави горіли. Уздрів Оферму й заревів:

— Нащо талабуєш тут мою траву?

— Бо мені так хочеться, — відповів Оферма.

— Я тебе з’їм, як пес муху!

— Подавишся, — вигукнув Оферма і вихопив батіжок. А той аж засвистів. Голови змія котилися одна за другою до ярка. Як залишилася одна, змій почав просити:

— Змилуйся, легіню, не рубай останню… Я тобі подарую діамантовий палац.

— Ні, я вже знаю вас, проклятих зміїв! Даруєте, аби мене з’їсти! Нема дурних!.. — Свиснув батіжок, і полетіла дванадцята голова. У ній під язиком Оферма знайшов діамантовий ключик і відімкнув двері у діамантовий палац. А там усе блищало, як сонце. Він закрив очі долонями, аби не осліпнути. Потім сів за стіл, хотів викурити люльку. Тільки відкрив пушку з тютюном, як вискочив знову кудлатий псисько.

— Чого потребуєш, мій господарю?

— Дай мені люльку й приведи коня, най зроблю обзорини.

Не встиг Оферма і три рази пакнути, як під вікнами постав діамантовий кінь. Оферма вийшов на подвір’я і сів на коня, у діамантове сідло.

— Гайда навколо палацу! Але понад землею, аби-м усе видів.

Їхали три роки, доки об’їхали увесь діамантовий палац, й вернулися на те саме місце.

— їдеш далі, господарю?

— Вже доста, бо не знаю, що там діється з королівськими вівцями.

Прийшов на галявину — ні одної овечки не видно. Та парубок витягнув із-за череса сопілку і заграв. Вівці гейби з-під землі з’явилися, і їх було, як листя на старому дубі, бо ягниці всі три роки окочувалися.

Оферма погнав отару додому.

— Тату, вівчар вернувся живим! — зраділа наймолодша королівна.

А король розсердився:

— Ади, такий дрантюх — і хоче стати моїм зятем!..

Та мусив віддати за свого вівчаря найменшу королівну. Зіграли гойне весілля: було на ньому тисяча пар гостей, а музика грала цілий тиждень.

Оферма забрав жіночку і перейшов жити до палаців, які йому подарували змії. Один день жив у золотому, другий — у кришталевому, а третій — в діамантовому. На четвертий день сказав своїй жінці:

— Нудно в чужих палацах. Де я народився, там і кропива мила. Вертаймося в село, бо тут мені світ дошками забитий.

— їдьмо, чоловічку!

У селі Оферма збудував собі хатку і жив у ній зі своєю жінкою у любові й злагоді.

ІВАН-ПОБИВАН

Унадивсь давним-давно один страшний змій у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід.

— Ну, — каже змій, — завтра поснідаю.

А через ту слободу та йшов один бідний хлопець, та й проситься ночувати.

— А хіба тобі життя надокучило? — питає його дід.

— Як? — каже бідний хлопець.

Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з’їсть.

— Е, — каже хлопець, — подавиться.

От прилітає змій, побачив хлопця та:

— О, це добре, — каже, — був один, а тепер двоє.

А хлопець:

— Гляди не подавись!

Змій і дивиться.

— Як, — каже, — хіба ти сильніший за мене?

— Авжеж.

— Який же ти сильний? Я он, бач… — Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука й посипалась.

— Е, це дурниця, — каже хлопець, — здави так, щоб з нього юшка потекла.

Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.

— Отак, — каже, — дави.

— Ну, ходім, — каже тоді змій, — за товариша будеш.

А хлопець йому:

— Хіба

1 ... 35 36 37 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українські народні казки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Українські народні казки"