Читати книгу - "Українські народні казки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший син. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов?
— Казав, що він часу не має.
— Коли так, візьми й цей батіжок. Він буде рятувати тебе від небезпеки. А тепер іди додому і можеш більше на мою могилу не приходити вночі.
Оферма засунув батіжок за пояс, подався додому і ліг на піч спати. Середущий спитав:
— Ну, балакав з неньком?
— Аякже!
— Що він сказав?
— Аби-м більше вночі не приходив.
Середущий не повірив.
— А щоб ти скис! Таке може тільки приснитися дурному.
Оферма захропів на цілу хату. Спав три дні й три ночі. А коли прокинувся, брати і їх жінки сказали йому:
— Ти нам, як сіль в оці та як хрін у носі. Іди звідси, куди очі дивляться, бо ми не будемо тебе, дурного, годувати.
— Най буде й так, — відповів Оферма. Одягнув на себе дрантивий сардак, засунув за черес сопілку й батіжок і поманджав до самої столиці. Питав одного, другого і третього, чи нема десь муки на руки, бо вже дуже хотілося їсти. Один чоловічок порадив йому:
— Нашому королеві треба вівчаря. Іди до палацу… Як попасеш п’ять років його вівці, то віддасть за тебе одну із своїх доньок.
Хлопець — до палацу. Поклонився королеві й каже:
— Хочу бути твоїм вівчарем.
Король утішився:
— Дуже добре, легіню! Але одна умова: як поженеш отару в гори, то най вона пасеться там, де схоче…
— Най буде й так, — погодився Оферма.
Наступного дня погнав вівці в гори. Вони йшли і йшли, не хотіли стати ні на хвильку. Вийшли на галявину, яка була покрита шовковою травою. Оферма ліг під дубом і заснув, його розбудило ревіння: то прилетів триголовий змій, який розкрив над ним страшну пащеку.
— Чого ти роззявився? — спитав Оферма.
— Твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву! За це я тебе з’їм!
Оферма схопив батіжок з-за череса — й почалася бійка. Як цьвохне один раз — голова змія котиться до ярка, як гарбуз. Цьвохне другий раз — уже друга голова летить.
Уздрів змій, що біда, і почав просити:
— Не вбивай мене, легіню! Лиши хоч одну голову. Я тобі подарую свою золоту хату.
А в Оферми добре, м’яке серце. І він відповів:
— Най буде й так. Ходімо до твоєї хати.
Змій повзе за парубком і на кожному кроці хоче його вкусити. Але Оферма не ховає за черес батіг.
Стали перед порогом золотої хати. Змій сказав:
— У моєму лівому вусі є ключ від дверей — засунь руку, візьми й відчини.
— Твоя ж хата і твій ключ — то сам і відчиняй.
Змій стріпнув головою — ключ упав на землю!
— Підніми ключ, легіню, — зманює змій далі.
Але Оферма теж не є дурний.
— Ти ж сам кинув — то сам підніми.
Коли змій нахилився, хлопець упік його батіжком — і фертик: змій більше не встав.
Оферма відімкнув двері, увійшов до хати і сів собі за стіл. Йому захотілося викурити люльку. Взяв золоту пушку-табакерку, але коли її відкрив, то звідси вискочив якийсь кудлатий псисько і спитав людським голосом:
— Чого хочеш, господарю?
— Спочатку люльку викурити, а потім коня, та не простого — золотого. Хочу об’їхати цю хату.
— Усе буде зроблено, господарю.
Не встиг Оферма затягтися димом, як під вікнами вже став золотий кінь. Хлопець вийшов до коня, схопив його за золоту гриву і сів собі в золоте сідло.
— Поїдемо над хмарами чи понад землею? — спитав його кінь.
— Понад землею.
Кінь пустився й летів цілий рік, доки Оферма обдивився свою золоту хату. Коли були знову на подвір’ї, кінь спитав:
— Їдеш і далі чи злізаєш?
— Та злізаю, бо мушу йти глянути, де ділися королівські вівці
Оферма повернувся на галявину й шукає отару. Але вона гейби крізь землю провалилася — нема ніде жодної овечки, хоч реви до неба. Хлопець згадав про нень-кову сопілку — витягнув з-під череса й заграв. Не минуло й хвилини, як вівці позбігалися й за бекали довкола на весь ліс. їх було ще раз так, як він залишив, бо за рік ягниці окотилися. Оферма погнав отару додому.
А найменша донька короля глипнула у вікно, уздріла його і радісно крикнула:
— Тату, вівчар вертається з вівцями!
— Не говори дурниць, — заперечив король. — Молодий змій давно його роздер на дрібні кавалки.
— Правду кажу, тату…
Король виліз аж на дах палацу. Дивився, придивлявся й зарепетував:
— …Я все одно уб’ю лайдака, як не дорахуюся якоїсь вівці!
Хлопець пригнав отару на подвір’я. Король вибіг, почав рахувати. Рахував три дні й нарахував ще більше, ніж було перед тим.
— Завтра знову поженеш! — наказав Офермі.
— Най буде й так. Це ж моя служба, — погодився вівчар.
Уранці взяв торбинку з хлібом і цибулею, засунув за черес сопілку й батіжок й погнав вівці на зелену пашу. Ішли три дні й три ночі, доки не дісталися на галявину з шовковою травою.
Вівці паслися, а Оферма з’їв хліба з цибулею і ліг під старим дубом. Раптом чує — над ним хтось реве і ніби розмахує запаленим околотом. А то форкав на нього вогнем шестиголовий змій. Оферма схопився, як ошпарений.
— Гов, дурний змію, таж я не свиня, що хочеш мене обсмалити!
Змій відповів:
— Мой, твої вівці випасли і сталабували мою шовкову траву. Своїм життям маєш заплатити!
Змій роззявив шість пащек — кожна з них була така велика, як багацька стодола.
А Оферма витягнув із-за череса чарівний батіжок і як почав ним ляскати! За якусь хвильку п’ять голів полетіли в ярок. Змій почав просити:
— Змилуйся, легіню, дарую
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Українські народні казки», після закриття браузера.