Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

Не в змозі собі інакше зарадити з пустощами класу, він, бувало, відмовлявся від передбаченої програмою теми, і з «бельфера»[55] враз перетворювався у натхненного казкаря, який іноді ілюстрував крейдою на дошці свої оповіді, проказувані стишеним голосом. Не трапилося ніколи, щоб хтось йому завадив; клас змовкав, нерухомів, увесь поринувши в слухання. Учні відчували, що нічого вже ніколи не повториться, що казка народжується власне водночас із наступними словами професора, — така ж захоплива й несподівана у своєму перебігу для них, як і для Шульца. Відчувалося, що він був разом із ними не тільки фізично, але що вони разом із ним мандрують країною фантазії, в якій події та краєвиди напливають ззовні, а вчитель є тільки їхнім приймачем і передавачем. Тих казок було чимало; учні запам'ятали на все життя не їхні леткі фабули — щонайбільше, якісь уривки, — але чародійство, неповторний клімат, невідпорно абсорбуючу могуть. Вони шкодують, що ніхто їх не записував, що вони розліталися, гинули без сліду, вигасаючи на середині речення чи добігаючи краю в ту мить, коли дзвінок наприкінці уроку виривав їх ураз із цих фантастичних глибин, мов зі сну.

У процесі снування цих оповідей Шульц також був десь далеко, наче в трансі. То була творчість у повному сенсі цього слова; ніколи не записані сторінки Шульцівської Книги. Подекуди то були сюжети, знані з інших джерел, класичні казкові мотиви, але вони становили не більше, ніж привід для оповіді, для новаторських імпровізацій. На гадку спадають рядки з листа письменника:

«Так ми читали в дитинстві, тому пізніше ті ж книжки, колись такі багаті й сповнені м'якоті, — пізніше, у дорослому віці стали наче дерева, позбавлені листя, — наших доказувань, якими ми закитовували їхні прогалини. Нема вже ніде тих книжок, які ми читали в дитинстві, розвіялися, — зосталися голі скелети. Хто мав би ще в собі пам'ять і м'якіть дитинства, — мусив би їх написати знову, такими, якими вони були тоді. Постав би справжній Робінзон і справжній Гулівер».

У старших класах Шульц також не обмежувався передбаченими програмою заняттями, але намагався зацікавити учнів мистецтвом, його минулим, великими творцями, історією архітектури. Він не викладав, а намагався заінтригувати темою, спонукати учнів порівняти новий матеріал із відомими їм явищами, вміло апелював до уяви. Якось, коли він оповідав про часи Ренесансу, плідного на великих творців і видатні твори мистецтва, один із учнів, Оскар K., висловив протест проти уславлення епохи Відродження, вбачаючи в подібному ставленні до «феодального минулого» ретроградні тенденції. Він заявив на уроці, що допіру допуск широких мас до участі в культурі призведе до справжнього розквіту мистецтва… Шульц вислухав його і з розуміючою посмішкою висловив у відповідь переконання, що немає і не може бути епох, які мали б «рецепт на продукування і розмноження великих людей».

Свої бесіди про мистецтво він іноді проводив на екскурсіях. Якось Шульц вибрався разом із класом до церковці св. Юра, цибулястої, з трьома куполами, однієї з найцікавіших і найстаріших пам'яток навколишньої дерев'яної архітектури. Він багато й цікаво розповідав про цю пам'ятку, фіксуючи її у візуальній пам'яті учнів за допомогою влучних метафор. Він казав: виникає враження, що ото ми бачимо сільську бабу з наших сторін, наряджену у свою багату спідницю із відстаючими «бортами», бабу, яка обіруч обіймає своїх двох донь, теж святково вбраних, і гідно простує разом із ними на недільну службу Божу… Або по-іншому: ось карпатський горянин зі своїм «клобуком» на голові стоїть, широко розставивши ноги, взявся у боки, і добре йому так стояти на своїй землі…

Церква св. Юра, XV століття

Але, окрім казок і бесід про мистецтво, було ще малювання, головний предмет дорученого йому навчання. До учнів, які не відзначалися жодними здібностями у цьому напрямку, він ставився поблажливо й не таврував лихими оцінками. «Він не звертав особливої уваги на тих, — згадує Мечислав Лободич, — у кого не помічав рисувального таланту. Учням, які не мали здібностей до малювання, він зазвичай ставив оцінки, які відповідали усередненому показникові з інших предметів або трохи вищі. У класі, в якому я вчився, він цікавився роботами заледве кількох учнів, насамперед талановитого, на його думку Станіслава Вільдера. Пам'ятаю, якось, оглянувши виконані ним на уроці рисунки, він заходився міркувати, і суть зводилася до думки, що варто в зображеннях людей добачати риси, які роблять їх подібними на тварин чи птахів. Він радив тоді, як мені здається, згаданому Вільдерові, щоб той у своїх начерках шукав вирішень саме на цьому шляху».

Варто принагідно зазначити, що тенденція до зооморфізму була сталою схильністю Шульца. Його пізніша наречена також зауважила це: «Він знаходив у кожній людині якусь подібність на тварин. — А яку тварину я нагадую? — спитала я цікаво. — Ви? Антилопу. — А Ви? — Пса».

Інший «не-рисувальник», Марек Шпет, пише: «Характерна подробиця: попри брак таланту до малювання, на свідоцтвах я отримував оцінку «добре»; втім, то не було наслідком приватного знайомства, але випливало з переконання Шульца, що коли хтось не має таланту до малювання і попри добру волю не здужає правильно виконати завдання, — то оцінка, знижена лише на один ступінь (не «дуже добре») либонь буде вмотивованою. В результаті такого переконання Шульц дуже рідко підходив до мене під час уроку, довше просиджуючи поруч із талановитішими учнями».

Учні, які мали талант до малювання, як-от згаданий Вільдер чи названий у спогадах іншого колишнього учня Гарі Цаймер, не лише приваблювали увагу Шульца на терені школи, під час уроків рисунку, а часто бували його любимчиками, про яких він не забував і поза мурами школи. Вчитель запрошував їх до себе в гості, намагався розвивати їхні здібності, тішився їхніми досягненнями, а інколи допомагав їм у втіленні вищих прагнень у цій царині. Бувало, що виникла подібним чином приязнь і опіка не припинялися й після того, як вихованець покидав школу.

З-поміж тих здібних учнів, яких він собі особливо вподобав, затримаймося трохи довше на трьох постатях. Ними будуть: Самуель Ліберверт, видатний талант, герой трагічної біографії; Файвель Шраєр, пізніше архітектор і знахідник решток паперів на горищі осиротілого дому Шульца, та митець-пластик Боґуслав Маршаль.

Про життя й долю Самуеля Ліберверта мені розповіли Ян Зусман і Адам Процький, його колеги та приятелі.