Читати книгу - "Урізька готика"

від нужди, а молоді хлопці й дівчата не йшли до Борислава черпати кип’ячку. У такі хвилини священик прагнув чистоти, порожнечі. Ніколи не хотів бути ні багатим дідичем, ні професором, ні стовпом церкви, бо се було б несправедливо — віддалитися тілом і душею від убогих. Навіщо багатим церква? — не раз думав собі. Що вони знають про терпіння? Про біль? Про несамовиту кривду? Церква потрібна їм, щоби відкуплюватись від гріха, дбати про храми більше, ніж про ближнього. Сам знав, що за такі думки не має права бути пастирем. Зрештою, не був надто досвідчений у теології та догматиці. Вони не зачепили його серця, не висушили. Він вірив так, як вірять діти: у Христа, Матінку Божу, ангелів, святого Миколая, сподіваючись на милосердя і чудо.

Отець Антоній знав, що недобре спати при місячному світлі. Таке світло змушує чоловіка ставати сновидою, а відьми й опирі дістають від нього велику силу. А сила викликає гординю, й людська істота починає наслідувати Сатану, котрий був колись світлим архангелом. Повернувся від вікна, вкрився з головою периною, але незабаром мусив розкритися, бо зіпрів[203]. Гадав, що вже заснув і не зважав на те, що хтось ходить по його саду. Але потім йому здалося, що він встає, підходить до вікна й бачить, що під кожним деревом стоять люди, а діти позалазили навіть на дерева. Тримаються тих дерев так, ніби хочуть їх втримати. «Хіба дерева вміють ходити?» — спитав себе священик. Але як хочуть, то хай ідуть. На тім місці виростуть нові.

Він відійшов від вікна й побачив, що на його ліжку сидить пес із гострими вушками, схожий на лисицю, і не має наміру звідти вступатися. Нічого, він посидить у кріслі. Може, то чиясь душа приблудилася до нього. Із крісла священик побачив, як пес позіхнув і, поклавши голову на подушку, заснув. А тоді і його зморив сон.

Петро був радий, що все добре скінчилося, проте не знав, чи надовго. Нічого не питав Орка, дав йому їсти, і той поліз на піч. А сам залишився зі своїми думками. Вони переверталися у нього в голові, тиснули на очі. Петро ліг, але се мало допомогло. Поволі наростав у ньому гнів на сина: хлоп має вже п’ятнадцятий рік, а треба його пильнувати.

«Ти сам винен!» — озвався у ньому чужий голос.

«Я собі вітця не вибирав!» — остро відказав Петро.

«Але мусиш пам’ятати, що він казав тобі, терплячи передсмертні муки.»

«Мені було тоді хіба сім літ».

І Петро заплакав, бо дотепер пам’ятав страх, як тато тягне до нього почорнілу спухлу руку, а він ховається за копицю сіна й затуляє вуха.

«Не пам’ятаю, тільки тото»

«Бо не хочеш пам’ятати…»

«Лишися мене!»

Петро ховає голову під подушку. Надворі небезпека, а ще більша небезпека — у нього в хаті. Він знову чує той голос:

«Віддай нам Орка, як не хочеш бути з нами. Але й сам не зможеш бути. Ти не той чоловік, котрий може бути сам.»

«Що ви за люди? Ходите до церкви, цілуєте хрест…»

«Певно, не знаєш! Робимо те, бо мусимо робити. Ми ще з-перед віків були. Нас нищили, а ми передавали нашу силу з роду в рід. Ми не можемо бути іншими. У нас інша кров і супроти неї ніхто з нас не піде. Не віддаш нам Орка — буде біда.»

«Яка біда?»

«Увидиш. Завтра увидиш. Уже йде…о, вже йде…»

Петро зірвався з постелі й вклякнув перед образами, на які світив місяць, зачав молитися, щоб вигнати той голос зі своєї голови. Худий, у зле випраній сорочці, з сивим пасмом волоссям, цей чоловік знав, що лише диво може його порятувати — велика ласка Божа. Нічна хата була як труна, опущена на дно ями, але ще не присипана землею. Були в Петровім відчаю жаль за своєю нещасливою долею, відлуння безвиході, навіть дрібочка надії, був страх, однак не було спротиву й ненависті ні до тих, хто на одному боці, ані до тих, хто на другому. Таким він став у ніч татової смерті, аби не брати участь у змові одних людей проти інших. А се, видно, нікому не прощається.

Орко застогнав і сон його вирвався з на мить розплющених очей і почав блукати по темній хаті, крайчиком зачепив Петра, вибрався через вікно й опинився просто на мості. Ріка відірвала кавалок берега, разом з підпорами. Не можна було перейти на другий бік, ані перескочити. Внизу шумів глибочезний страшний потік. По мості щось гриміло й гуркало, відрізаючи йому шлях назад. «То твоя доля,» — почув голос. І тоді він помітив, як верба тягне до нього тонке, але міцне гілля…

— Орку, збудися! Ану скоро збудися! — термосив його тато.

Хлопець цілий був гарячий і трусився.

— Скажи, що тобі снилося. Кажи скоро, доки не забув. І не дивися у вікно, чуєш!

— Доля, — схлипнув Орко. — Змирися…То твоя доля, змирися…

— Ну, се ще ми побачимо! — процідив Петро. — Ану, кажи зараз, що ти робив удень на мості? Ну?!

Орко вирвав руку.

— Я мушу знати, небоже, що за мара тебе туди погнала. Не бійся, я знаю, у тому нема твоєї вини.

— Вуйко Митро з Нагуєвич, — схлипнув Орко.

— Він такий тобі вуйко, як той, що в лісі.[204] Де ти його видів?

— У церкві. А потім ще раз, за липою. Коло каплиці…

— А чого я його не видів? — здивувався Петро, а потім знайшов пояснення: «Ага, він ще й ману на мене наслав!» Це його ще більше розлютило, бо сам міг би таке потрафити. Але нічого не сказав при дитині.

— Добре, Орку. Я тобі вірю. Підем обоє до єгомостя. Він знає, що робити. А зараз змов «Отче наш» вголос і лягай.

— Добре, тату.

«Проклята Америка! — подумав про себе чоловік. — Якби я не розвісив вуха, а пильнував малого, нич би не було.»

Обриси заморського краю враз розплилися і стали зловісними. Правду казав отець Антоній: злий дух ніколи не спить, пантрує[205] на чоловіка, як вдень, так і вночі. Й нічого втішного не відкрив для себе. Був надто виснажений сьогоднішнім днем, бо рідко бував на людях. Горе, що звалились на нього, змусило його наблизитись до людей, шукати розради. Тільки він не міг нікому розповісти про тих, бо то була би його погибель. Раз мало не прохопився перед єгомостем, але той, дякувати Богові, був свій, урізький з діда-прадіда, й відразу приклав