Читати книгу - "Пентаграма"

– Відрадно чути, – сказав Микола. – Але я не сповідник. Там, біля входу, висить табличка, на ній години прийому. Приходьте, коли вказано.

Чоловік підійшов ближче. По чорних колах під очима Микола зрозумів, що той давно не спав.

– Я прийшов полагодити зірку, яку зламав.

Через кілька секунд до Миколи дійшов сенс його слів.

– Он воно що… – мовив повагом він. – Але це теж не до мене. Хоча, прямо скажу, мені й самому не подобається, що зірка виламана і висить догори ногами. – Він усміхнувся. – Для церкви, м’яко кажучи, неналежно.

– Так ви тут не працюєте?

Микола похитав головою:

– Ми просто іноді знімаємо цей зал. Я з храму Святої рівноапостольної княгині Ольги.

Чоловік звів брову.

– Російська православна церква, – пояснив Микола. – Я ієромонах і пресвітер. А вам треба знайти кого-небудь із керівництва тутешньої церкви.

– Гм. Спасибі. – Чоловік не йшов. – Чайковський? Перший концерт для фортепіано?

– Вірно. – Микола навіть здивувався: цей норвежець у футболці зовсім не скидався на освічену людину. Скоріше на волоцюгу.

– Мені його мама грала, – пояснив той. – Говорила, що це важкий твір.

– У вас хороша мама.

– Так, вона була дуже доброю. Майже святою. – Він криво посміхнувся.

Ця посмішка збентежила Миколу. Якась вона була суперечлива: доброзичлива і цинічна, начебто радісна, але в ній вгадувалась і душевна мука.

– Спасибі за допомогу, – сказав чоловік і попрямував до дверей.

– Нема за що.

Микола обернувся до фортепіано й зосередився. Обережно натиснув на клавішу, відчув, як м’яко й нечутно молоточок торкнувся струни… І раптом подумав, що не почув, як зачиняються двері. Обернувшись, він побачив, що незнайомець стоїть біля дверей і роздивляється зірку в розбитому віконці.

– Щось сталося? – запитав ієромонах.

Чоловік підвів погляд:

– Та ні. А чому вам здається неналежним, що зірка висить догори ногами?

Микола всміхнувся:

– Це ж перевернута пентаграма!

На обличчі у співрозмовника відбилося нерозуміння.

– Пентаграма, або пентакль, – стародавній священний символ не лише в християнстві. Бачите – п’ятикутна зірка, намальована без відриву руки. Схожа на зірку Давида. Зображення пентаграми знаходять на могильних каменях, яким по декілька тисяч років. Але перевернута пентаграма – коли три промені внизу, а два вгорі – один із основних символів у демонології.

– Демонології? – Голос прозвучав спокійно й упевнено, неначе співрозмовник Миколи звик отримувати відповіді.

– Вчення про сили зла. Воно виникло, коли люди ще вірили, що зло у світі виходить від демонів.

– А тепер що, демонів скасували?

Микола обернувся на табуреті. Невже він помилився? Занадто допитливий розум для бешкетника або волоцюги.

– Я з поліції. – Чоловік немов прочитав його думки. – Ми там звикли запитувати.

– Ясно. А чому ви запитуєте саме про це?

Холе знизав плечима:

– Не знаю. Я цей символ бачив зовсім нещодавно. Зараз не згадаю, де саме і наскільки це важливо. А якому демонові він відповідає?

– Дьяволу, – сказав Микола по-російськи і натиснув одразу три клавіші – дисонанс. – Сатане.

Увечері Олауг Сівертсен відчинила двері на балкон, звідки було видно Бйорвік, сіла в крісло і провела поглядом потяг, що проходить. Кам’яний будинок, в якому вона жила, був звичайнісіньким. Незвичайним було його місце розташування. Вілла Валле, названа так на честь архітектора, що побудував її 1891 року, стояла в оточенні шпал і рейок Центрального вокзалу – посеред залізничної зони, по сусідству з робочими наметами та майстернями Норвезьких державних залізниць. Проектувалася вона для сім’ї станційного доглядача і його підручних. Тому і стіни були товщі за звичайні, щоб доглядач і його дружина не схоплювалися щоразу з ліжка при наближенні потяга. До того ж доглядач попросив муляра, знаменитого своїм особливим розчином, од якого кладка ставала міцнішою, завдяки цьому він і отримав це замовлення, – зміцнити стіни ще трохи. Якщо потяг ненароком зійде з рейок і вріжеться в будинок, нехай уже постраждає машиніст, а не домашні, розсудив доглядач. Але й досі у величний будинок станційного доглядача не врізався жоден потяг, і він стояв, немов дивний замок, посеред клубка металевих змій.

Олауг заплющила очі й підставила обличчя сонячним променям.

У молодості вона не полюбляла сонця: шкіра червоніла, починалося подразнення. Ах, як тоді вона сумувала за вологим, прохолодним літом Північно-західної Норвегії. Тепер Олауг постаріла, їй було під вісімдесят, змінились і ставлення: вона полюбляла не холод, а тепло, не темряву, а світло, не самотність, а компанію, звуки, а не тишу.

А 1941 року все було зовсім не так. Прощавай, рідна Аверьойя! – шістнадцятирічною дівчиною вона приїхала в Осло по цих же самих рейках і влаштувалася на віллу Валле прислугою до групенфюрера Ернста Швабе і його дружини Ранді. Швабе, високий, випещений, аристократичний, спочатку вселяв Олауг страх, але хазяї ставилися до неї з дружелюбністю та повагою, і незабаром вона зрозуміла, що боятись їй нічого, головне – виявляти у своїй роботі ту саму хвалену німецьку ґрунтовність і пунктуальність.

Ернст Швабе, начальник відділу наземного транспорту вермахту, сам вибрав привокзальну віллу. Його дружина Ранді, очевидно, теж працювала в цьому відділі, але Олауг жодного разу не бачила її в уніформі. З вікна кімнати для прислуги були видні сад і рейки. У перші тижні вона ніяк не могла заснути через гуркіт потягів, гудків та іншого міського шуму, але потім звикла. А через рік, отримавши першу відпустку і приїхавши додому, вона ночами вслухалася в тишу, намагаючись уловити хоч які-небудь звуки – ознаки присутності людей.

Люди… Їх побувало багато на віллі Валле у війну. Подружжя Швабе часто приймало у себе гостей: і німців, і норвежців. Якби народ тільки знав, скільки місцевих видатних діячів побувало в гостях у вермахту, щоб випити, закусити і покурити. Після війни Олауг мало не щонайперше попросили спалити вцілілі візитки з іменами гостей. Вона зробила, як попросили, і словом ні з ким про це не обмовилася, хоча іноді хотілося, коли знайомі обличчя з’являлися в газетах із розмовами про те, як важко вони пережили ярмо нацистської окупації. Олауг мовчала з вагомої причини: коли німці капітулювали, у неї відразу ж пригрозили відняти її хлопчика, якого вона любила більше за все на світі. І страх з’явився знову.

Олауг заплющила очі й підставила обличчя променям призахідного сонця. Сонце втомилося за день – і не дивно. Цілий день воно стирчало на небі, витягаючи соки з квітів на її підвіконні. Олауг усміхнулася: господи, якою ж молодою вона була! Чи сумує вона за минулим? Може, й ні. Хоча їй не вистачає товариства, життя, людей. Раніше вона не розуміла, що означає самотня старість, а тепер…

Бути самотньою – це ще не біда. Куди