Читати книгу - "Колекція гадів"

— Здоров, малий! — привітався Денис. — Як, твої не натягали вуха за вчорашнє?

— Чого це? Подумаєш — не стрибнув... Твій дружок теж дарма геройствував, понтовило київське. І ніякий я тобі не малий.

— Великий, великий, — заспокоїв його Черненко. — Слухай, малий, якого дідька ти тут оце робиш? Гербарій збираєш?

— Гербарій, до твого відома, це засушені листочки та стеблинки, — гордо відповів Костик, пишаючись своєю обізнаністю. — Сіно, коротше. Корів годувати. А я тут бізнесом займаюся.

— Коників засушуєш?

— Мені за них Анатолій Федорович по гривні за штуку платить! Рибу я ловив учора під вечір, а він підходить. Теж, каже, рибалка. Хоче сома вловити, а він добре на коника клює. Сам він ловити їх не годен, ось мене попросив.

Тим часом Максим, розуміючи, що відбувається важлива розмова, рушив до них.

— Давай, Костику, старайся, — Денис нагнувся і поплескав його по плечу. — Це який Анатолій Федорович? Завклубом наш?

— У завклубом вашого руки не до вудки виросли, — в голосі Костика чулася зневага. — Звати вашого завклубом не Анатолій Федорович, а Федір Анатолійович, Цей, натомість, — солідний чоловік. Он його хата, бачите?

Білан наспів саме тоді, коли ловець коників показував рукою на хату, куплену за безцінь загадковим киянином.

10. Спокуса очевидна

Побажавши Костику Чепізі успіхів у його важкій та благородній справі, приятелі пішли геть.

Обом дуже хотілося дізнатися більше про цього Анатолія Федоровича. Та розпитувати Костика довше було ризиковано. Не змовляючись, обоє зрозуміли: навряд чи Костик знає про свого працедавця щось більше, ніж як його звати та місце, куди йому треба приносити наловлених коників. До того ж наполеглива цікавість навіть може насторожити ловця стрибунців.

«Чого це ви питаєте?» — «Так, просто...» Це нелогічна відповідь на цілком природне запитання. Ні; зараз світитися не хотілося.

Не знаючи, куди йти, хлопці рушили навмання, подалі від збирача коників. Ноги самі винесли їх до того краю берега, з якого вчора Максим стрибнув на велосипеді і під яким побачив морську ігуану з водоростями в пащі. Денис присів на прибережну траву. Максим опустився навпочіпки — він не любив сидіти на землі. По його голій нозі дуже швидко почала дертися нагору, до коліна, мураха. Збивши комаху щиглем, Білан промовив, дивлячись не на Черненка, а на повільний плин течії води Хоролу:

— Вилами по воді.

— Ти до чого? — стрепенувся Денис.

— До того, — в тон йому відповів Максим. — Цілком може бути, що Анатолій Федорович з он тієї хати, — він кивнув головою кудись позад себе, — виявиться безневинним рибалкою. Спить і бачить, як би оце вловити величезного сома. І припахав сільського хлопця ловити йому коників у полі. Тільки, мені здається, дорогувато він платить за одного коника.

— Думаєш, коник-стрибунець не коштує своєї гривні? А спіймати його ти пробував?

— Дорого, дорого, — відмахнувся Білан. — Я не рибалка. Тільки мені здається, що для того, аби закинути вудку на сома, коробка комах не потрібна. Десяток — то максимум. Костик же розігнався. Ти що — одна гривня за штуку!

— Значить, — підсумував Черненко, — ти тут заперечуєш сам собі. І в той же час відповідаєш на власне запитання, може бути Анатолій Федорович простим рибалкою чи ні.

— Поясни.

— Легко, — Денис вмостився зручніше і не зважав на кількох мурах, які сновигали по його нозі. — Подумай не як київський хлопчик, а як сільський. Справді, Костик чи хтось інший будуть стрибати за кониками по чистому полю і за копійки. Десять, двадцять, п'ятдесят — тут до копійок ставляться ще як до грошей. Це в Києві одну чи дві копійки у магазинах чи кіосках за гроші вже не вважають і кажуть: «Забери, мамці своїй занесеш!» Сільський погляд інший: копієчка до копієчки. Але Костика спокусили не копійками, а відразу гривнею. Для чого?

Максим ще не зовсім міг спіймати логіку приятеля. Тому промовчав. А Дениса вже несло далі. Він помітно пишався власною догадливістю.

— Я тобі скажу для чого. Справді, спокуса дуже велика: отримати по цілій гривні за кожного зловленого коника. І обмежень, наскільки я зрозумів, не існує. Ти почув від Костика, скільки саме комах треба тому чоловікові?

Білан похитав головою.

О! — Черненко ляснув себе по коліну, скидаючи заодно неуважну мурашку. — Наловить Костик двадцять коників — буде йому двадцять гривень. Наловить п'ятдесят — буде півсотні. А ти уяви, як у пацана зараз фантазія розгулялася і він уже ловить шістдесят, сімдесят чи навіть сто коників? За таку перспективу він буде старатися на совість, повір мені. Значить, замовнику справді треба щонайбільше комах. І він, як мені здається, справді готовий за них заплатити. Сільський хлопець Костик Чепіга ловитиме їх для нього, не питатиме зайвого і загалом лишиться щасливим. Тепер ясно?

Нарешті до Максима почало доходити.

— Отже, йому справді потрібно багато стрибунців?

— Не просто стрибунців. Багато корму. Я нічого не знаю про екзотичних рептилій. Тільки мені здається, відсутністю апетиту вони не страждають. Жеруть як не в себе. Лишається тільки це перевірити. Ти як, готовий?

Замість відповіді Білан звівся на рівні ноги, потупцяв, розминаючи їх, а тоді підійшов до краю берега. Глянув униз, тоді сказав:

— Шансів мало. Але давай полазимо там, унизу. Раптом ігуана далеко звідси не втекла?

Денис знизав плечима. Максим тим часом, не дочекавшись відповіді, скинув футболку, шорти, капці, спустився вниз, до пологого берега, і зайшов у воду. Черненкові лишалося тільки взяти з нього приклад і так само, роздягнувшись, зайти в річку, але з протилежного боку. Спочатку хлопці бродили по воді біля берега, а потім трошки поплавали під урвищем, вдивляючись у ріденький верболоз.

Дарма. Жодних слідів морської ігуани. Тільки потривожені жаби з кумканням стрибали у воду, хлюпаючи, мов кинуті з берега камінці.

Вибравшись із води, хлопці підставили мокрі тіла під гарячі сонячні промені.

— Коротше, — мовив Денис, — іншого виходу я не бачу. Треба на розвідку йти. У стан ворога.

— Не ворога, а ймовірного супротивника, — поправив його Максим. Як ти це собі уявляєш? Якщо він і тримає десь украдених гадів, то сто процентів не надворі й не в сараї. Для цього існує хата. А ще краще — погріб. Там вогко, гади вогкість люблять.

— Тут