Читати книгу - "Повна темрява. Без зірок"

З гачка в сінях я зняв плащ (це все, на що я спромігся), нацупив його на плечі і знову вийшов надвір, цього разу прямуючи до корівника. Там я намазав собі поранену руку маззю Ролі. Мазь вберегла вим’я Ахелоїс від інфекції, отже вбереже й мою руку. Я вже хотів було йти звідти, але згадав як пацюк утік від мене попереднього разу. Труба! Я підійшов до неї і нахилився, очікуючи побачити цемент погризеним на шматки або й зовсім зжованим нанівець, але він був цілим. Ну аякже. Навіть шестифунтові пацюки з величезними зубами не здатні прогризтися крізь цемент. Те, що така думка взагалі спливла мені до голови, показує, в якому я перебував стані. На якусь мить я немов побачив самого себе збоку: голий чоловік, хіба що в незастебнутому плащі, шерсть у нього на грудях просякла кров’ю аж до паху, порвана ліва рука блищить під товстим, схожим на шмарклі, шаром коров’ячої мазі, очі вибалушені від збентеження. Схоже, як у того пацюка, коли я його розчавив.

«Це був не той самий пацюк, — запевнив я себе. — Той, що вкусив Ахелоїс, або лежить здохлий в трубі, або на колінах у Арлетт».

Проте я знав, що це був він. І тоді знав, і зараз це знаю.

То був він.

Повернувшись до спальні, я опустився навколішки і позбирав заляпані кров’ю гроші. Однією рукою це робилося повільно. Раз я стукнувся пораненою рукою об край ліжка і завив від болю. Побачив, як крізь мазь, зробивши її рожевою, проступила свіжа кров. Гроші я поклав на комод, не переймаючись навіть тим, щоб прикрити їх книжкою чи якоюсь із тих клятих декоративних тарілочок Арлетт. Я навіть не пам’ятав чому це здавалося таким важливим: передусім заховати банкноти. Шабатурку з червоним капелюшком я швиргонув у шафу й затріснув двері. Хай залишається там до кінця світу, як на мене.

* * * * *

Кожен, хто мав ферму або працював на фермі, скаже вам, що травми там звичайна річ і до них треба бути готовим. У скринь ці біля кухонної помпи я тримав великий рулон бинта у скриньці, котру Арлетт завжди називала «біль-яткою». Я потягнувся рукою по бинт, та тут мені в око впав великий казан, що парував на плиті. Вода, яку я поставив грітися, щоб скупатись, коли був іще цілим-неушкодженим, коли цей монструозний біль, котрий, здавалося, зараз мене живцем пожирає ще перебував у теорії. Мені майнуло, що гаряча вода з милом може стати саме тим, що зараз потрібно моїй пораненій руці.

Гірше боліти рана просто не може, міркував я, а занурювання в окріп може її очистити. Судження було помилковим в обох сенсах, але звідки ж мені було це знати? Скільки років минуло, а та думка все ще здається мені слушною. Гадаю, все могло б спрацювати, якби мене вкусив ординарний пацюк.

За допомогою здорової руки я черпав ківшиком гарячу воду і виливав у миску (намір перехилити казан, щоби просто налити з нього, навіть не розглядався), потім я вкинув туди брикет жорсткого коричневого прального мила Арлетт. Останній брикет, як з’ясувалося; є так багато речей, про поновлювання кількості яких у хаті не замислюється непризвичаєний до цього чоловік. Я взяв ганчірку, потім пішов у спальню, знову опустився там навколішки і почав збирати кров і тельбухи.

Весь час пам’ятаючи (аякже) про той попередній раз, коли я змивав кров з підлоги цієї проклятої спальні. Того разу зі мною хоча б Генрі ділив цей жах. Займатися цим самому, та ще й перемагаючи біль, то була жахлива робота. Моя тінь скакала і пурхала по стіні, змушуючи мене згадувати Квазімодо з роману Гюго «Собор Паризької Богоматері».

Коли робота вже добігала кінця, я зупинився, задерши голову, затримавши віддих, із широко розплющеними очима, моє серце, здавалося, б’ється в покусаній лівій руці. Я почув звук, ніби щось шмигає, і, здавалося, цей звук надходить звідусіль. Звук, ніби бігають пацюки. Тієї миті я був цілком цього певен. Пацюки з колодязя. Її вірний почет. Вони знайшли інший шлях на волю. Той, що був чаївся на кришці шабатурки з червоним капелюшком, просто виявився першим і найнахабнішим. Вони вдерлися в хату, вони в стінах, ось уже скоро вони повискакують і гуртом накинуться на мене. Вона помститься. Я чутиму її сміх, коли вони мене шматуватимуть.

Сильний порив вітру струсонув дім, коротко вискнувши майнув уздовж карнизів. Шмигання погучнішало, а потім трохи стишилося, слідом за тим, як вітер ущух. Мене затопило таким полегшенням, що навіть перекрило відчуття болю (на кілька секунд принаймні). То не пацюки: то сльота. З настанням темряви температура впала і дощ став майже градом. Я знову повернувся до витирання пацючих решток.

Покінчивши з усім, я виплеснув криваву воду через перила ганку, а тоді знову пішов до корівника накласти новий шар мазі собі на руку. З повністю очищеною раною я зміг побачити, що перетинку між моїми вказівним і великим пальцями розірвано трьома прогризами, і тепер вона нагадує нарукавний сержантський шеврон. Великий палець на лівиці в мене стирчав криво, так, ніби пацюк пошкодив якийсь важливий тросик між ним і рештою долоні. Я намазав рану коров’ячим вазеліном і побрів назад у хату, думаючи: «Болить, але хоча б уже чиста рана, Ахелоїс допомогло, зі мною теж усе буде гаразд». Я намагався собі уявити, як мобілізуються і прибувають на покусане місце захисні сили мого організму, схожі на крихітних пожежників у червоних касках і довгих брезентових балахонах.

На денці «біль-ятки», загорнутий у рваний шматочок шовку, котрий колись, либонь, був дамськими трусиками, я знайшов слоїк пігулок, куплених в аптеці в Гемінгфорд-Хоум. На сигнатурі пером автоматичної ручки було написано жирними літерами: АРЛЕТТ ДЖЕЙМС. Приймати по 1-2 пігулки перед сном проти болю під час місячних. Я проковтнув три і запив їх добрячою порцією віскі. Не знаю, що було в тих пігулках — морфій, гадаю, — але вони подіяли чудово. Біль нікуди не дівся, але тепер він, здавалося, належить Вілфредові Джеймсу, котрий наразі перебуває на якомусь іншому рівні реальності. Попливла голова; наді мною ліниво почала обертатися стеля, почіткішали образи крихітних пожежників, що прибувають заливати вогнище інфекції, поки та ще не встигла поширитися. Вітер дужчав, а в моєму притуманеному розумі глухий безперервний стукіт крижаної крупи об будинок звучав ще більше схожим на бігання пацюків, але я все розумів. Здається, я навіть промовив уголос: «Я все розумію, Арлетт, ти мене