Читати книгу - "Веди свій плуг понад кістками мертвих"

Для людей мого віку вже не існує місць, які вони справді любили і яким належали. Не існують місця дитинства й молодості, села, куди ми їздили на канікули, парки з незручними лавками, де розквітало перше кохання, міста, кав’ярні, будинки. Навіть, якщо вони збереглися зовні, це викликає біль, бо схоже на черепашку, яка зяє пусткою. Мені немає куди повернутися. Це нагадує стан ув’язнення. Стіни камери — це горизонт того, що я бачу. За ними існує світ, але він чужий і мені не належить. Тому для таких, як я, можливим є лише «тут і тепер», бо будь-яке «потім» здається сумнівним, непевне майбутнє ледь вимальовується, нагадуючи фата-моргану, котра може зникнути від найменшого повіву вітерця. От, про що я думала, коли ми сиділи мовчки. І це було краще, ніж розмова. Не відаю, про що думали обоє чоловіків. Може, про те саме, що і я.

Ми таки домовилися на вечір і втрьох випили трохи вина. Нам навіть вдалося разом поспівати. Почали від «Нині я до тебе не прийду», але несміливо й тихо, немов за відчиненими в сад вікнами чаїлися великі вуха Ночі, ладні підслухати наші думки, слова, навіть пісні, й пред’явити їх на розгляд верховного суду.

Лише Борос не переймався. Воно й зрозуміло — він був не вдома, а на гастролях завжди можна дозволити собі подуріти. Відкинувся на стільці і, вдаючи, наче акомпанує собі на гітарі, примружив очі й заспівав:

— Зер-і-із а ха-а-аус ін Нью-у-у Орлі-і-і-н,

Зей ко-о-ол зе Ра-а-айзін Са-а-ан…

А ми, наче зачаровані, підхопили мелодію й слова і, дивлячись одне на одного та дивуючись цій несподіваній згоді, співали разом.

Виявилося, що ми більш-менш знали слова аж до моменту: «О mother, tell your children», що гарно свідчить про нашу пам’ять. А тоді почали щось мугикати, вдаючи, ніби знаємо, що співаємо. Проте не знали. І вибухнули реготом. О, це було чудово й так зворушливо. Потім сиділи мовчки, намагаючись пригадати інші пісні. Не знаю, як там кому, а мені весь пісенник випарувався з голови. Тоді Борос пішов до кімнати й приніс крихітний поліетиленовий пакетик, звідки витягнув дрібку сухого зілля й почав скручувати з нього цигарку.

— О Господи, я не курив травки уже років із двадцять, — несподівано мовив Матога, і його очі засяяли, а я глянула на нього, здивована.

Це була дуже світла Ніч. Червневу повню називають повнею блакитного Місяця, бо світило набуває тоді надзвичайно гарного блакитного відтінку. Якщо вірити моїм «Ефемеридам», ця Ніч триває лише п’ять годин.

Ми сиділи в саду, під старою яблунею, на якій вже зав’язалися яблука. Сад пахнув і шелестів. Я втратила відчуття часу, і будь-яка пауза між реченнями здавалася мені нескінченною. Перед нами відкрилася часова безодня. Ми розмовляли цілу вічність, постійно говорили про те саме, достеменно те саме, то одними, то іншими вустами, і жоден з нас не пам’ятав, що аргумент, який він зараз заперечував — це той, що він його перед тим відстоював. Властиво кажучи, ми зовсім не сперечалися; вели діалог, тріалог, три тварини, якісь гоміноїди, напівлюди, напівтварини. І я усвідомила, що нас багато в саду і в лісі, а наші обличчя вкриті шерстю. Дивні істоти. А дерево обсіли знайомі Кажани й співають. Їхні тоненькі, вібруючі голоси коливають мікроскопічні частки туману, тому Ніч довкола нас починає тихо видзвонювати, скликаючи всі Створіння на нічну службу божу.

Борос на цілий еон[9] зник з дому, і ми сиділи з Матогою мовчки. Він широко розплющив очі й дивився на мене так уперто, що довелося сховатися від цього погляду в тінь дерева. Так я й зробила.

— Пробач мені, — тільки й сказав він, а мій розум рушив, наче величезний паротяг, аби збагнути його слова. Що таке я мала пробачити Матозі? Згадалося, як він кілька разів не відповів на моє привітання. Або як розмовляв зі мною через поріг, коли я принесла йому листи, і не захотів впустити мене до своєї охайної, чистенької кухні. І ще: він ніколи не поцікавився мною, коли я догоряла в ліжку, змагаючись із Недугою.

Але ж це не ті справи, які я мала б йому простити. А може, він мав на увазі свого холодного, насмішкуватого сина в чорному пальті. Ну, що ж, ми за своїх дітей не відповідаємо.

Нарешті Борос з’явився у дверях з моїм лептопом, яким він однаково вже користувався, і підключив до нього свої навушники схожі на вовчі ікла. Досить довго було зовсім тихо, а ми чекали якогось знаку. Нарешті почули грозу, але вона не злякала нас, і навіть не здивувала. Запанувала над дзвіночками з імли. Мені здалося, що ця музика і є найвідповіднішою, її створили саме для цього вечора.

— Riders on the storm,

— пролунали звідкись слова.

Riders on the storm

Into this house we’re born

Into this world we’re thrown

Like a dog without a bone

An actor out on loan

Riders on the storm…

Борос мугикав, погойдуючись на стільці, слова пісні весь час повторювалися, завжди одні й ті самі. Інших не було.

— Чому деякі люди такі злі й паскудні? — риторично запитав Борос.

— Сатурн, — сказала я. — Традиційна стародавня Птолемеєва Астрологія пояснює це впливом Сатурна. У своїх негармонійних аспектах він має здатність створювати людей дріб’язкових, підлих, самотніх і плаксивих. Вони злостиві, боягузливі, безсоромні, похмурі, вічно плетуть інтриги, лаються й не дбають про власне тіло. Завжди хочуть більше, ніж мають, і ніщо їм не подобається. Таких ти маєш на увазі?

— Це може бути наслідком помилок у вихованні, — додав Матога, вимовляючи кожне слово повільно й старанно, ніби боявся, що язик от-от викине йому коника й бовкне щось інше. Коли йому вдалося вимовити це речення, він зважився на друге:

— Або класової боротьби.

— Або дитину запізно почали привчати до горщика, — докинув Борос, а я сказала:

— Деспотична мати.

— Авторитарний батько.

— Сексуальне розбещення в дитинстві.

— Штучне вигодовування.

— Телебачення.

— Недостача літію та магнію в організмі.

— Біржа, — з ентузіазмом вигукнув Матога, але, як на мене, перегнув.

— Ні, дай спокій, — заперечила я. — Яким чином?

Тоді він виправився:

— Посттравматичний синдром.

— Психофізична конструкція.

Ми перекидалися цими вигадками, доки їх не забракло, і це нас дуже розвеселило.

— Все-таки Сатурн, — мовила я, вмираючи від сміху.

Ми провели Матогу до нього додому й намагалися поводитися дуже тихо, щоб не розбудити Письменницю. Але нам це не дуже вдавалося, ми щомиті вибухали сміхом.