Читати книгу - "Зима наближається"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Отже, менш ніж через шість місяців після вступу Путіна на президентську посаду два найвпливовіші олігархи Росії опинилися в екзилі, конституційна структура влади в країні різко нахилилася в бік Москви, а вільні медіа-ресурси повалилися, як доміно. Шість місяців! Головний міф, створений навколо тих подій, полягав у тому, що Путін просто вичищав місто, як гарний шериф. Народ Росії зневажав олігархів та вважав їх злочинцями, які стояли над законом. А тут з’явився Путін — сильна особистість зі служби безпеки, показуючи всім, що більше так не буде. Непогано! «Навіть якщо він і вийшов трохи за межі законності, що ще йому лишалося робити», — казали тоді всі.
Ніхто й не згадував, що президент відібрав приватні активи Гусинського та Березовського, передавши їх у руки інших, більш лояльних олігархів або під прямий контроль держави. За Путіна уряд не боровся з корупцією, а санкціонував її. То був якийсь унікальний метод вичищення, що передбачав заохочення одних «підприємців» за демонізації інших.
Зрозумійте мене правильно: я не дуже співчував першому поколінню олігархів, що розкрадали Росію після розпаду СРСР. Вони та їхні політичні й мафіозні партнери користувалися відсутністю контролю з боку Єльцина й разом зіпсували найкращий шанс Росії на ринкову економіку та демократію. Просто-таки епічні рівні корупції робили й без того важке просування реформ узагалі неможливим. Мінімальний же рівень життя, потрібний для економічної стабільності, був недосяжним достатньо довго, щоб потім люди вітали Путіна або такого, як він, із розкритими обіймами.
Проте я виступаю проти міфотворчості тих, хто прагне вихваляти Путіна порівняно з Єльциним, посилаючись на прогрес щодо корупції, інституційних реформ і зростання економіки. Коли йдеться про боротьбу Путіна з корупцією, я не думаю, що легалізацію крадіїв, а потім вихваляння зниженням злочинності слід вважати прогресом. Насправді рівень злочинності в Росії продовжував зростати до 2002 року, коли більш широкий вплив дістали прибутки від злетілих до небес цін на нафту. Аналогічно Путін, мабуть, розраховував на маневр умиротворення і в Чечні, коли надав офіційний статус і величезні кошти відомому польовому командирові Ахмату Кадирову.
На користь цих схем умиротворення є практичний аргумент, але я вважаю його цинічним і аморальним, а також шкідливим для національних інтересів у довгостроковій перспективі. Зменшення рівня вуличного насильства й конфліктів шляхом визнання одного клану мафії за відкидання інших коштує надто дорого. За відсутності вільних ЗМІ, прозорої системи правосуддя й чесної конкуренції привілейовані олігархи Путіна нагадували шкідників, чиї природні вороги були знищені. Обрані переможці мали цілковиту підтримку державної влади та широко відкриту російську скарбницю.
Якби після приходу до влади Путін побоявся зробити все, що вибірково зробив для декого, тобто якби правильно застосовував норми права — це була б зовсім інша історія. Він міг би припинити розкрадання держави, сказавши своїм друзям, а також ворогам, що вечірку за рахунок російського народу скінчено. Спочатку здавалося, що Путін так і зробить після прикладу Гусинського та Березовського. Зрештою, якщо він зумів так швидко дати копняка двом найвпливовішим і найбагатшим олігархам, інші, безумовно, мали б попадати одне за одним. Натомість путінський месидж для решти нагадував порядки мафіозного дона. Або ви присягаєте на вірність капо, щоб красти в межах його системи, або ваша свобода й ваші активи можуть зникнути за одну ніч. Як ставало дедалі зрозуміліше під час першого року Путіна на президентській посаді те, що було добре для нього самого та його друзів, важило значно більше за те, що було добре для Росії. На сьогодні змінилося дуже мало.
Багато з ухвалених реформ у сфері бізнесу ніколи не були застосовані згідно з планом. Твердження, що у 2000-х відбулися успішні інституційні реформи, є хибним за своєю суттю, хоча й донині залишається фундаментальною легендою системних лібералів, багато з яких дивовижним чином усе ще сидять в уряді. Вони розповідають нам, що були ухвалені важливі закони, які знизили податки, полегшили відкриття власної справи тощо. Проте, на мій погляд, «інституційні реформи» є лише на папері, адже Дума просто механічно затверджувала будь-які спущені згори рішення. У диктаторській державі формальний зміст закону не важливий. Що справді важить, так це те, як закон застосовують. Реформи лише тоді є інституційними, коли вони мають реальний вплив на життя людей.
І просто на випадок, якщо було не зовсім зрозуміло, куди Путін веде країну, ми підійшли до одного з тих символічних моментів, що можуть сказати не менше за закони й переслідування. Восени 2000 року начебто у відповідь на скарги російських спортсменів, що новий гімн Росії 1990-го збиває їх із пантелику, бо не має слів, Путін відновив старий радянський гімн. Звичайно, не зі старим оригінальним сталінським текстом або оновленим 1977-го, який я пам’ятав аж надто добре. Проте замість написання нових слів для російського гімну було повернено стару радянську пісню з підставленими новими словами того самого автора. І хоч я, безумовно, віддаю перевагу новому тексту «Нам силу дает наша верность Отчизне» замість «Захватчиков подлых с дороги сметем!» (версія 1944-го) або «В победе бессмертных идей коммунизма» (версія 1977-го), символізм повернення радянської мелодії був як очевидним, так і шокуючим[32]. Слова змінюються, але пісня залишається тією самою.
6
У ПОШУКАХ ДУШІ ПУТІНА
Ті, хто говорить, що на цьому етапі вони все ще невпевнені щодо істинної природи Путіна, чи жартують, або самі є дурнями, або дурять нас. Не варто гаяти час на жартівників чи дурнів, якими б корисними вони не були в путінській крапленій колоді карт, але за дурисвітами треба поспостерігати уважно. Принаймні за останнє десятиліття захисники Путіна або мали з того певну вигоду, або є просто небезпечно непоінформованими. Утім, людям можна пробачити, якщо вони ненадовго дозволили оптимізму й дипломатії затулити їм очі на путінський характер та амбіції. Адже однією із сильних і слабких сторін ліберального демократичного суспільства є право на сумніви навіть щодо його ворогів. Якщо Путін справді був антидемократичним злочинцем, це ще треба було довести.
І він рік за роком доводив це так явно, що його західні захисники один за одним переходили з табору «непоінформованих» до табору «мали вигоду». Починаючи з енергетичних компаній, що намагались отримати шматок нафтових запасів Росії, і закінчуючи європейськими прем’єр-міністрами й канцлерами, готовими поступитися стратегічними інтересами своїх країн заради оборудок на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зима наближається», після закриття браузера.