Читати книгу - "Вежі та підземелля"

• • •

«Справжня влада є гармонією рівноваги між протилежностями — між силою і слабкістю, між надією і страхом, між правдою і вигадкою. Поєднання протилежностей не вичерпується логікою, отож справжня влада абсурдна, її неможливо розчленувати, не пошкодивши цієї хиткої рівноваги. Що дістають ті, хто намагається керувати іншими, послуговуючись лише силою? Страх, покору, ненависть. І, зрештою, спротив. Численні тирани стають жертвами змов та заколотів, і власне через те, що покладаються на силу, котрої недостатньо для справжнього владарювання.

Той, хто хоче мати владу над іншими, мусить давати щось у відповідь. Бо ж насолода здатна підкорити незгірше за біль, надія — незгірше за страх. Вигадка ж тоді стає джерелом влади, коли задовольняє чиюсь потребу в гідних підставах. Отож, осердя влади — в нас самих. Влада — то лише смичок, який змушує звучати струни нашої душі, іноді гармонійно, а іноді — всупереч гармоніям. Адже невідомо, що за інструмент притаєно у нашому серці та чи годен він до гри.

Владу може мати навіть те, що не має власної волі. Краса може оволодіти душею саме тому, що дає насолоду і змістовність — те, чого бракує більшості з нас. Вона напинає струни, змушуючи їх звучати належно. Однак, тоді, коли струни напружені до краю, один необережний рух смичком може розірвати їх, залишаючи замість душі надтріснутий, непридатний до гри каркас».

• • •

Іподром був неймовірною, гігантською улоговиною, в якій, ув'язнене, бурувало людське море. Таке було враження, що на перегони зібралася вся Валдарра — понад сто тисяч городян нині зосереджено стежили за дійством, реагуючи на кожен рух квадриґ бурхливим хвилюванням.

Висмикнутий з вулиць невгамовною Теодорою, Анджа нині сидів на самому вершечку амфітеатру, спостерігаючи за цією буремною стихією, від чого йому робилося трохи млосно, наче він знову опинився на хиткій палубі теренційського нефа.

Зненацька людське море завирувало, застугоніло, ледь не всі глядачі схопилися на ноги. За мить напруження досягло апогею, стугін обернувся оглушним ревищем, а потім, з пливким суголосним зітханням, море поволі вляглося.

— Е-е-е, а хто виграв? — поцікавився Анджа, намагаючись перекричати галас.

Теодора зміряла його глузливим поглядом.

— Зелені, звісно. Хто ж іще?

— А це добре чи погано?

Вона стенула плечима.

— Для кого як. Для навклерів — погано. Для Юстина...

— Для кого, даруйте? — розгубився хлопець.

— Ну, Юстиніана, нашого імператора.

— А. Я просто подумав про одного мого знайомого... раба. Його теж так звати.

— Жарт у стилі Білої Вежі, — гмукнула Теодора. — Єдність протилежностей, і все таке інше... Та головне, що це добре для нас. Тепер імператор буде в доброму гуморі, і Христо зможе влаштувати, щоби нас запросили на вечірню забаву. О, дивись, а ондечки і посильний з палацу.

Вправно просотуючись крізь натовп, що почав уже помалу рідшати, до них пробирався якийсь пишно вбраний молодик.

— Гетера на ймення Теодора — це ви? — поцікавився він якимось на диво високим голосом. Теодора кивнула. — Архілох Фароський запрошує вас і ваших артистів до ложі. Якомога швидше.

Теодора запевнила його, що зараз же скористається запрошенням, по чому загадковий молодик подався геть, дзеленькаючи рясними намистами і браслетами.

— А хто це? — запитав Анджа, проводжаючи сторопілим поглядом посильного. — Чому він весь такий... е... гарний?

Гетера, вагаючись, поглянула на нього.

— Ну, з того, що мені відомо, це новий спальничий гімнографа Архілоха. Ну і, природно, він євнух.

— Євнух — це вельможа з особливо вишуканими манерами, так?

Теодора, що вже підхопилася назустріч спальничому, впала назад на лавку, хапаючись за живіт від реготу.

— Ну, не зовсім... — нарешті проказала вона. — Я тебе прошу, коли ми підемо до палацу, просто мовчи, добре? Я тобі потім усе поясню.

Анджа приречено кивнув.

За кілька хвилин до Теодори підтяглися її товариші — нервозний Агафій із сувоєм «Дігеніса», Касія зі святково прикрашеними тимпанами та Лев із якимось важким довгим згортком, який він тулив до серця, наче рідне дитя.

— То що, товариство, до Архілоха в архільох? Себто, в архіложу? — схвильовано запитав Агафій.

— Еге ж, на оглядини, — кивнула Теодора. — Тримайтеся природно. І... Анджо, ти просто мовчи, гаразд?

— Та ж мовчу.

— Добре. Ну, ходімо.

Гімнограф, бундючний добродій, дбайливо сповитий мереживною тунікою, пильно оглянув товариство, прискіпливо розпитав про їхній артистичний задум і, з гримасою граничної втоми, передав їх імператорській варті. Ті їх, звісно, обшукали, і, знайшовши в згортку тупого меча, дещо спантеличено перезирнулися.

— Ви що, хотіли зброю в палац пронести? — зі щирим подивом запитав суворий чоловік в червоному плащі та туніці з круглими бляшками. — Ото артисти!

— Так ми — вони і є, — хихикнув Агафій.

— Усе гаразд, Евфімію, — втомлено проказав гімнограф, — то реквізит — для готських танців.

— Ага! — розгублено кивнув Евфімій. — Тільки в мене наказ...

— А чий наказ? — м'яко перепитала Теодора. — Чи не магістра оффіцій? Хочете поспілкуватись із Христо Мілітейським особисто? З приємністю влаштую вам цю розмову.

Вартовий трохи зніяковів.

— Та це ж Теодора, — зітхнувши, пояснив Архілох Фароський, — гетера зі Стратегіону.

— А. Ну, коли таке діло... Реквізит, — дещо ошелешено мовив охоронець. — Ха. Так і запишемо. Реквізит бойовий, однолезовий, типу парамеріон. Тупий. Ну, добре хоч тупий...

Теодора сардонічно гмукнула. Втім, інших ускладнень зі зброєю в них не виникло. Архілох провів їх критою галереєю, котра з'єднувала іподром з палацом, і невдовзі, захоплено роззираючись, артисти ступили до імператорських палат. Величезні зали з колонами білого мармуру, стеля, викладена золотою і червоною смальтою, підлога, розмережена коштовними мозаїками... Анджа відчув — іще крок, і він просто скрутить собі в'язи у намаганні охопити бодай частку тутешніх дивовиж. Утім, життя його було врятоване несподіваним завершенням подорожі у невеличкій — порівняно з іншими палатами — світлиці з широкими вікнами та м'якими бенкетками.

— Вас покличуть, — повідомив гімнограф, зачиняючи за собою двері.

Теодора відразу ж скочила на м'яку, пурпурного оксамиту, канапу.

— Я завжди знала, що імператорський палац мені згодиться, — відзначила вона. — Затишно, наче вдома.

— Та зачекай, — суворо відказала Касія. — Потрапити до палацу — це одне, а залишитись надовго — цілком інше...

— То правда, — зітхнула Теодора. — Ну, не будемо гаяти часу, варто би дещо повторити. Ви як?

Ніхто