Читати книгу - "Шантарам"

— Як же я житиму без музики? — запитав я вголос.

— Музики буде повно, баба,— життєрадісно відгукнувся Прабакер.— Я співатиму. І всі будуть співати. Співати і співати, без кінця.

— Ну, ти мене заспокоїв.

— І ти теж співатимеш.

— Ні, на мене, будь ласка, не розраховуй.

— У селі всі співають,— підкреслив він, раптом посерйознішавши.

— Угу.

— Всі.

— Вирішимо хорові проблеми, коли вони виникнуть. Нам ще далеко до села?

— О, зовсім майже не дуже далеко. А знаєш, тепер у нас в селі є вода.

— Що означає «тепер є вода»?

— Ну, тепер в селі є кран.

— Один кран на все село?

— Так, і вода з нього йде цілу годину, з другої до третьої щодня.

— Одну годину?..

— Так. Іноді вона йде півгодини, а іноді зовсім не йде. Тоді ми ліземо в колодязь, одгортаємо ряску, яка там виросла, і вода знову без проблем. А! Дивися, он мій тато.

Поперед нас на прослідку котився високий віз на двох дерев’яних колесах з металевими шинами, якого тягнув світло-коричневий буйвіл із вигнутими рогами. Колеса були вузькі, але високі, вони сягали мені до плечей. Махаючи ногами і покурюючи біді[52], на возі сидів батько Прабакера.

Кишан Манго Харре був менший навіть за свого сина, його сиве волосся і вуса були дуже коротко підстрижені, а живіт круглий. На нім був білий картуз, бавовняна сорочка і доті[53], звичне для касти селян. Іноді це перекладається як «пов’язка», але це не відповідає універсальності вбрання. Його можна обернути робочими шортами або розпустити, і тоді воно стає панталонами, що сягають аж до кісточок. У спеку воно ловить найменший подих вітру, а вночі захищає від прохолоди. Воно невибагливе і практичне. Ганді уславив його на цілий світ, коли їздив до Європи, щоб домогтися незалежності для Індії.

Прабакер покинув багаж і побіг до батька. Той зістрибнув зі свого сідала, і вони обнялися. Усмішку Кишана можна було порівняти з усмішкою його сина — вона займала все його обличчя від вуха до вуха, немовби назавжди завмерла тієї миті, коли його охопив гомеричний регіт. Обидва Харре обернулися до мене, і їхні дві усмішки були настільки разючим видовищем, що я у відповідь зміг лише безпорадно всміхнутися.

— Ліне, це мій тато Кишан Манго Харре. Тату, це містер Лін. Я такий щасливий, такий щасливий, що ви зустрілися!

Ми потиснули одне одному руки. У старшого Харре було таке саме кругле лице і такий самий кирпатий ніс, та якщо Прабакерове обличчя було щире й відкрите, то лице його батька було пооране зморшками й, коли він не всміхався, на ньому лежав глибокий сум. У ньому відчувалася гордість, а також печаль, втома і неспокій. Мені було потрібно багато часу, щоб зрозуміти, що селяни скрізь такі само горді, сумні, зморені й заклопотані, бо все, що в них є,— це земля і збіжжя. Від життя вони не отримують нічого, крім глибокої таємничої втіхи, якою Господь наділяє все, що квітне і росте, щоб допомогти людині подолати страх перед загрозою голоду і нещастя.

— Мій тато дуже успішний чоловік,— гордо заявив Прабакер.

Оскільки я практично не говорив на маратхі, а Кишан зовсім не говорив по-англійськи, Прабакеру доводилося бути перекладачем. Почувши слова свого сина, Кишан підняв сорочку і, поплескавши себе по волохатому черевцю, вимовив якусь фразу. Очі його при цьому блищали, а усмішка була, на мій погляд, закличною і хтивою.

— Що він сказав?

— Він хоче, щоб ти поляскав його по животу,— посміхнувся Прабакер.

Кишан усміхався.

— Ти жартуєш?

— Ні-ні, Ліне, він справді хоче, щоб ти пошльопав його по животу.

— Нізащо.

— Але він дійсно цього хоче!

— Скажи йому, що черевце у нього чудове, але від ляскання я утримаюся.

— Ну, зовсім трохи, Ліне!

— Ні,— сказав я твердо.

Усмішка Кишана стала ще ширшою; він кілька разів заклично звів брови.

— Ну ж бо, Ліне! Його черевце не кусається.

«В Індії треба іноді поступитися, щоб домогтися свого»,— сказала Карла. І вона мала рацію. Я здався. Озирнувшись на пустельну дорогу, я простягнув руку і поляскав тепле волохате черевце.

І тієї ж миті високі зелені стебла розсунулися, і з-поміж них визирнули чотири смагляві юні фізіономії. Молодики витріщилися на нас із подивом, до якого домішувалися переляк і презирство, а також захват.

Я з підкресленою гідністю прибрав руку. Кишан подивився на мене, на глядачів, звів брову, і куточки його рота розтягнулися в самовдоволеній посмішці прокурора, що скінчив свою звинувачувальну промову.

— Не хочеться заважати твоєму татові насолоджуватися моментом, Прабу, але чи не пора нам рухатися далі?

— Чало! — виголосив Кишан, відгадавши сенс вимовленої мною фрази.— Гайда!

Коли ми закинули на воза свої лахи і залізли туди самі, Кишан підняв довгу бамбукову палицю з цвяхом на кінці і вдарив нею буйвола по стегнах.

Скоряючись удару, буйвіл напружився і важко рушив з місця. Ми так поволі просувалися вперед, що у мене мимоволі виникло запитання, чому у віз вирішили запрягти саме цю тварину. Певне, індійські буйволи — найповільніша худоба на світі. Пішки я йшов би удвічі швидше. Хлопчаки встигли втекти далеко вперед, щоб попередити село про наше прибуття.

Просяні лани почали перемежатися кукурудзяними полями, ланами збіжжя, і на тих нивах вигулькували нові й нові обличчя, що з подивом дивилися на нас. Якби Прабакер із батьком зловили ведмедя й везли його в село, дивувалися б, мабуть, менше.

— Вони такі щасливі,— сміявся Прабакер.— Ти перша людина із закордону, яка приїхала в наше село за останні двадцять років. Перед тобою тут був тільки якийсь бельгієць, двадцять один рік тому. Він був хорошим хлопцем. А ти дуже, дуже хороший хлопець, Ліне. Люди будуть тебе дуже багато любити. Ти будеш тут такий щасливий, просто не тямитимешся від щастя. От побачиш!

Проте у тих, хто спостерігав за мною, вигляд був швидше стривожений, ніж щасливий. Щоб розвіяти їхні тривоги, я вирішив попрактикуватися в недавно освоєному мною мистецтві похитування головою. Всі відразу ж почали усміхатися, реготати, хилитати головами і послали гінців розповісти односельцям про мартопляса, який поволі наближається до них по дорозі.

Щоб буйволові не закортіло зупинитися