Читати книгу - "Шантарам"

— Це чортзна-що, а не бізнес,— буркнув я.

— Ти повинен ставитися до них із симпатією, Ліне. Якщо вони повісять правильну табличку, ніхто не підійде до них поговорити, і їм буде дуже нудно.

— Ну, тепер все зрозуміло,— саркастично кинув я.— Ми бігаємо тут від автобуса до автобуса, щоб водіям не було нудно.

— Я ж знав, Ліне, що ти зрозумієш. У тебе дуже добре серце в твоєму тулубі.

Нарешті ми вибрали потрібний автобус. Водій зі своїм помічником розпитували пасажирів, куди вони їдуть, і лише після цього пропускали їх, садовлячи позаду тих, що мандрували далі. Прохід між сидіннями швидко заповнювався дітьми, домашніми тваринами і багажем, який нагромаджувався аж до стелі.

Я сидів у проході й активно брав участь у повітряному транспортуванні вантажів, передаючи назад усе, що їхало далеко,— від багажу до дітей. Молодий селянин, що зібрався був передати мені свої речі, завагався, побачивши мої сірі очі, та коли я всміхнувся йому і похитав головою, він усміхнувся у відповідь і довірив мені свої лахи. Незабаром усі пасажири всміхалися мені й хитали головами, а я робив те саме, аж автобус нарешті рушив з місця.

Оголошення над головою водія, написане великими червоними літерами англійською і маратхі, сповіщало, що в автобусі категорично забороняється перевозити більше сорока восьми пасажирів. Але нікого, схоже, не турбувало, що в салон напхалося душ із сімдесят, та ще й багажу було тонн дві чи й три. Старий «Бедфорд» важко погойдувався на зношених ресорах. Його підлога, стеля і стіни загрозливо рипіли і стогнали, а гальма аж вищали, коли на них натискала нога водія, проте за містом він примудрився збільшити швидкість до вісімдесяти-дев’яноста кілометрів за годину. Дорога була вузька, з одного боку вона переходила в кручу, а з другого постійно траплялися перехожі зі своєю худобою; водій хоробро атакував кожен закрут, огинаючи його з карколомною швидкістю. Зрозуміло, нудьгувати під час такої мандрівки було ніколи, не кажучи вже про те, щоб трохи подрімати.

За три години ми виїхали на гребінь гірського перевалу, за яким видніло широке плато, частина Деканського плоскогір’я, і спустилися в родючу долину. Подякувавши Богу за те, що він зберіг нам життя, ми з Прабакером вилізли біля якогось пошарпаного прапорця, що звисав з миршавого дерева. Місцина була глуха і занедбана, та за часину з’явився інший автобус.

— Гора каун гайн? — поцікавився водій, коли ми видерлися на підніжку.— Що це за білий?

— Маза митра агей,— відповідав Прабакер, марно намагаючись приховати свою гордість під удаваною байдужістю.— Це мій друг.

Розмова відбувалася на маратхі, мові штату Махараштра, столицею якого є Бомбей. Я небагато зрозумів з цієї розмови, але протягом наступних місяців, проведених в селі, так часто чув ті ж самі запитання і відповіді, що вивчив більшість їх напам’ять.

— Що він тут робить?

— Він їде до мене в гості.

— Звідки він?

— З Нової Зеландії.

— З Нової Зеландії?

— Так. Це в Європі,— пояснив Прабакер.

— У цій Новій Зеландії багато грошей?

— Так, повно. Вони там купаються в золоті.

— Він говорить на маратхі?

— Ні.

— А на хінді?

— Теж ні. Тільки англійською.

— Тільки англійською?

— Так.

— Чому?

— У його країні не говорять на хінді.

— Вони не вміють говорити на хінді?

— Ні.

— Ні на хінді, ні на маратхі?

— Ні. Тільки англійською.

— Господи помилуй! Ото вже дурні.

— Так.

— Скільки йому років?

— Тридцять.

— А на вигляд старший.

— Вони всі такі на вигляд. Всі європейці на вигляд старші й сердитіші, ніж насправді. У білих завжди так.

— Він одружений?

— Ні.

— Тридцять років, і не одружений? Що з ним таке?

— Він з Європи. Там одружуються тільки старими.

— От йолопи!

— Авжеж.

— А яка у нього професія?

— Він учитель.

— Учитель — це добре.

— Так.

— У нього є батьки?

— Так.

— А де вони?

— На його батьківщині. У Новій Зеландії.

— А чому він не з ними?

— Він подорожує. Знайомиться зі світом.

— Навіщо?

— Всі європейці так роблять. Вони трохи працюють, а потім трохи їздять, без сім’ї, поки не постаріють. А тоді вони одружуються і стають дуже серйозними.

— Ото вже бевзі.

— Так.

— Йому, напевно, самотньо без мами з татом, без дружини і дітей.

— Так. Але європейців це не засмучує. Вони звикли бути самотніми.

— Він великий і сильний?

— Так.

— Дуже сильний?

— Так.

— Годуй його як слід і не забувай давати більше молока.

— Так.

— Буйволячого молока.

— Еге.

— І дивися, щоб він не вивчив поганих слів. Щоб матюків не навчився. Навколо повно засранців, які захочуть навчити його всякому лайну. Не давай йому водитися з цими вилупками.

— Не дам.

— І не дозволяй нікому обдурити його. Він на вигляд не дуже тямущий. Наглядай за ним.

— Він розумніший, ніж здається, але я все одно наглядатиму за ним.

Нікого з пасажирів не хвилювало, що водій уже хвилин десять базікає з Прабакером. Можливо, тому що вони говорили голосно, і всі в автобусі могли їх чути. Мало того, водій і дорогою намагався поінформувати всіх про незвичайного пасажира. Углядівши на дорозі пішохода, він гудком привертав його увагу і указував йому пальцем на цю чудасію, а потім збавляв хід, щоб чоловік міг мене розгледіти і повністю задовольнити свою цікавість.

Завдяки тому, що водій ділився дивовижною новиною з усіма, кого зустрічав дорогою, ми їхали години зо дві й лише надвечір опинилися, на курному шляху, що провадив до села Сундер. Коли автобус поїхав собі, настала така тиша, що чутно було, як сонно шепоче легенький вітер у вухах. Упродовж останньої години ми їхали неозорою рівниною, де росла кукурудза, серед якої траплялися гаї бананових дерев; а тепер пішки простували поміж ланами проса. Те просо вигналося з людський зріст, угорі видно було тільки вузеньку смужку неба, тож ми йшли немов якимсь зелено-жовтим лабіринтом.

Мені досить довго не давало спокою якесь невиразне відчуття, що ніяк не піддавалося осмисленню. Нарешті до мене дійшло. Ніде не було видно ніяких стовпів — ні телеграфних, ні високовольтних —і навіть вдалині.

— Прабу, у вашому селі є електрика?

— Ні,— посміхнувся він.

— Зовсім немає електрики?

— Ні, ні крапельки.

Якусь мить