Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Нарешті Командор каже, що мені час іти додому. Саме цими словами: іти додому. Мається на увазі — до моєї кімнати. Питає, чи зі мною все буде добре, неначе сходи — то темна вулиця. Я кажу «так». Ми відчиняємо двері кабінету, зовсім трішки, прислухаємося до звуків у коридорі.

Це схоже на побачення. Наче прослизнути до чужого гуртожитку після відбою.

Це змова.

— Дякую, — каже він. — За гру.

А потім:

— Я хочу, щоб ти мене поцілувала.

Я думаю про те, чи зможу в банний день розібрати унітаз у моїй ванній кімнаті, швидко й тихо, так, аби Кора в коридорі мене не почула. Можна було б дістати гострий важіль і сховати в рукаві, пронести наступного разу до кабінету Командора — бо після таких запитів завжди є наступний раз, байдуже, погоджуєшся ти чи відмовляєшся. Думаю про те, як підійти до Командора, поцілувати його, тут, наодинці, зняти з нього піджак, начебто дозволяючи чи запрошуючи до наступних дій, наближуючись до справжнього кохання, обійняти його, дістати важіль з рукава й несподівано увігнати гострий кінець йому між ребра. Я думаю про кров, яка ллється з нього, немов гарячий суп, сексуально, мені на руки.

Насправді я ні про що таке не думаю. Усе це спадає на думку вже потім. Можливо, треба було б тоді про це подумати, але ні. Як я вже казала, це реконструкція.

— Добре, — кажу. Підходжу до Командора, притуляю свої стиснені губи до його губ. Відчуваю запах лосьйону для гоління, звичайний, відгонить кульками від молі, мені це знайомо. Але його самого я наче щойно зустріла.

Він відсторонюється, дивиться на мене згори вниз. Знову ця усмішка, боязка. Така відвертість.

— Не так, — каже він. — Щиро.

Він був такий сумний.

Це теж реконструкція.

IX. Ніч

Розділ 24

Я повертаюся тьмяним коридором, угору сходами, які глушать мої кроки. Прокрадаюся до кімнати. Там сідаю на стілець, не вмикаючи світло, не знімаючи червоної сукні, застібнута на всі гачки і ґудзики. Мислиш чітко лише тоді, коли одягнений.

Мені потрібна перспектива. Ілюзія глибини, створена рамою, упорядковані форми на пласкій поверхні. Перспектива необхідна. Без неї є всього лише два виміри. Без неї живеш, притиснений обличчям до стіни, усе стає великим, величезним планом — деталі, риси, волосинки, плетіння простирадла, молекули обличчя. Власна шкіра стає мапою, діаграмою марності, перерізаною крихітними дорогами в нікуди. Без неї живеш моментом. А це не те місце, де я хочу бути.

Але саме там я є, мені не втекти. Час — пастка, і я спіймана в неї. Маю забути про своє таємне ім’я, про все, що було. Тепер мене звати Фредова, і я живу тут.

Живи теперішнім, візьми з нього все, що можеш, бо це все, що є.

Час інвентаризації.

Мені тридцять три роки. У мене коричневе волосся. Зріст — п’ять футів сім дюймів[31], якщо босоніж. Мені важко згадати, який я мала вигляд. У мене працюють яєчники. Я маю ще один шанс.

Але щось змінилося, нині, сьогодні. Обставини змінилися.

Я можу про щось просити. Напевно, про небагато, але це вже щось.

«Чоловіки — то секс-машини, — казала Тітка Лідія, — не більше. Вони хочуть тільки одного. Маєте навчитися маніпулювати ними для свого ж добра. Водити їх круг пальця; це метафора. Так ведеться у природі. Це план Божий. Так уже воно є».

Насправді Тітка Лідія того не казала, але це малося на увазі в усіх її словах. Це майоріло в неї над головою, як золоті гасла над святими темніших часів. Як і вони, Тітка Лідія була кістлява й позбавлена плоті.

Але як вписати сюди Командора, яким він є у своєму кабінеті, з іграми і прагненням — до чого? До того, щоб з ним грали, щоб його ніжно й щиро цілували.

Знаю, мені треба сприймати серйозно це бажання. Воно може бути важливим, це може бути перепусткою, а можливо, — і падінням. Треба серйозно й зважено все обміркувати. Але байдуже, що я роблю, сидячи тут у темряві, коли прожектори освітлюють прямокутник мого вікна з вулиці крізь фіранки, легкі й прозорі, мов весільна сукня, мов еманація, й одна рука стискає іншу, і я трохи погойдуюсь уперед-назад — байдуже, що я роблю, у цьому є щось кумедне.

Він хотів, щоб я зіграла з ним у «Скрабл» і поцілувала його, щиро.

Це одна з найдивніших речей, які колись зі мною відбувалися.

Контекст — це все.

Пам’ятаю передачу, яку колись бачила по телевізору, — у повторі, знімали її багато років тому. Мені тоді було сім чи вісім, і я була надто мала щоб зрозуміти. Передача була з тих, які любила дивитися моя мати, — історична, освітня. Вона потім намагалася мені її пояснити, розповісти: те, що там показували, відбувалося насправді, але для мене то була всього лиш казка. Я думала, що хтось це вигадав. Гадаю, усі діти так думали про будь-які історичні події, що були до них. Якщо це просто казка, стає не так страшно.

То був документальний фільм про одну з давніх воєн. Вони опитували людей, показували уривки з чорно-білих фільмів тих часів і фотографії. Я небагато про це пам’ятаю, але пригадую якість зображення, те, як усе в них здавалося вкритим шаром сонячного світла й пилу, і те, якими темними були тіні під людськими бровами й уздовж їхніх вилиць.

Інтерв’ю з живими були кольоровими. Найкраще я пам’ятаю жінку, яка була коханкою наглядача одного з таборів, куди відправляли євреїв, перш ніж убити. «У печах», — сказала моя мати, але жодних пічок не показували, тож у мене склалося хибне враження про те, що ці смерті відбувалися на кухнях. Для дитини в цьому є щось особливо страшне. Печі — це приготування їжі, їжу готують, перш ніж з’їсти. Я думала, що тих людей з’їдали. До певної міри так воно й було.

З того, що вони казали, виходило, що чоловік був жорстоким та брутальним. Коханка (мати пояснила, що таке коханка, у містифікації вона не вірила, тож у мене була книжечка про сексуальні органи вже тоді, як мені виповнилося чотири) колись була дуже красивою. Там показували чорно-білий знімок її з іншою жінкою в роздільних купальниках, взутті на платформі та великих капелюхах тих часів; вони сиділи в шезлонгах біля басейну, у темних окулярах «котяче око». Басейн був поряд з їхнім