Читати книгу - "Небо над Віднем"

— Добуду, — пообіцяв комісар.

Тепер він зрозумів, що йшлося про морфій.

— Коли? — не вгавала та.

— Увечері.

— Гаразд. Я чекатиму на тебе тут. Тільки не одури мене.

— Хіба таке траплялося колись?

— Сам знаєш, що траплялось! — сердито сказала морфіністка.

Комісар збагнув, що вибрав хибний шлях.

— Все буде добре. Я принесу, — поспіхом додав він, — чекай на мене.

Вона відпустила його, сівши просто на холодну бруківку, і Вістович розумів, що марно просити її підвестись. Треба було якнайшвидше дістати їй морфію, тоді, можливо, вона хоч чимось допоможе йому в цій справі. Проте одне вже було очевидним: Гофман добряче нечистий на руку.

Діставшись трамваєм до вулиці Баторія, комісар подався до Академічної, де зупинився перед будинком Дирекції львівської поліції. Якихось чотири роки тому він впевнено зайшов би досередини, але тепер нерішуче стояв біля дверей.

За спиною почулися чиїсь кроки, і Вістович озирнувся. До нього прямував високий сутулий чоловік в сірому пальто і капелюсі, під яким стриміла пара окулярів. Комісару довелося добряче напружити зір, щоб упізнати в цьому суб'єктові Самковського. Між тим його колишній підлеглий впізнав його одразу.

— Пане Вістовичу, — чи то радісно, чи то злякано вигукнув він, — це ж треба...

— Вітаю пана, Самковський, — стримано відповів комісар.

— Чому ж не заходите?

— Бо прийшов до вас, а ви тут.

— Що ж, тепер можемо піднятися.

— Я б радо вибрав інше місце, аніж колишній кабінет, — зауважив комісар, — кав'ярня Шнайдера ще існує? Хотів би спокійно поговорити.

— Існує, — кивнув Самковський, — гарна ідея, ходімо...

Чоловіки мовчки перейшли вулицю і так само, не промовивши ані слова, дістались до улюбленого колись закладу. Тільки сівши за вільний столик, вони обережно розпочали розмову.

— Яку вас справи, Самковський? — першим озвався комісар.

Він, поміж тим, роззирнувся довкола, оглядаючи залу, проте кав'ярня Шнайдера анітрохи не змінилася. Тільки на шинквасі з'явилося кілька зім'ятих трофейних російських касок.

— Як і у всіх, — відповів колишній підлеглий, — доки вся ця чортівня не закінчиться, навряд в когось справи йтимуть добре.

— Це ви про війну у Львові?

Самковський кивнув. Тільки зараз обидва зауважили, що вони, русин і поляк, мали б належати до ворожих таборів.

— Про війну, — мовив той.

Вістович дивився на співрозмовника, прагнучи відшукати на його обличчі сліди змін, проте все ховали за собою окуляри. Самковський тепер носив більші і масивніші, аніж чотири роки тому.

З початком війни їх разом відправили до Перемишля, але потім їхні дороги розійшлися. Вістович опинився на італійському фронті, а Самковський всю війну прослужив у військовій канцелярії в Кракові.

Підійшов кельнер і без особливої радості в голосі запитав, чого вони бажають. Вибір, щоправда, був невеликий: канапки з сиром, кнедлі або в'ялена риба. З алкоголю тільки горілка. Пива у Львові вже кілька років не варили. Чоловіки вибрали канапки і замовили кожен по сто грамів.

— То пан пвертається до Львова? — обережно запитав Самковський, коли кельнер пішов.

— Ні, наразі залишаюсь у Відні. Принаймі до емеритури. А там побачимо... Я тут у справі; — відповів Вістович.

Самковський зробив короткий жест, який мав би означати щось на зразок: «Так і думав, що потрібна моя допомога. Інакше би ви мене не шукали».

Проте Вістович вдав, що не помітив цього, і продовжив:

— Маю одне питання до вас, Самковський, як до функціонарія поліції.

— Прошу. Яке?

— Чи траплявся вам останнім часом такий собі Леон Гофман? Знаю, пам'ять у вас добра, а він особистість непересічна.

— Постачальник тютюну армії? — перепитав той.

— Здається, так.

— Кілька місяців тому ми перевірили всіх тутешніх підприємців, які співпрацювали раніше з Віднем. Гофман не викликав підозр. А що з ним не так?

«Погано перевірили», — ледь не вирвалось у комісара, але він спохопився. Перед очима постала дівчина, яка благала його про морфій.

— Чоловік цей зник. У Відні вимагають його знайти.

— Готовий допомогти пану, — без надмірного завзяття сказав львівський поліцейський.

— Дякую, Самковський. Проте однієї речі я потребую просто зараз.

— Якої?

— Мені треба знати, де я зможу купити трохи морфію.

Навіть окуляри не приховали те, як очі Самковського полізли з орбіт.

— Можна запитати навіщо? — промовив він.

— Пізніше. Зараз не можу сказати.

Поліцейський похитав головою.

— З цим дуже важко. Аптекарі майже не мають. Мене часто просять дістати морфій для поранених польських солдатів, але навіть поліція тут безсила... Якось навіть наші офіцери мусили позичити трохи в українців.

Вістович посміхнувся. Мабуть, ніде більше в світі дві ворогуючі армії не виручали одна одну медикаментами. Як, зрештою, більше ніде не припиняли вогонь, щоб пропустити трамвай.

— І все ж таки, — промовив він, пильно глянувши на Самковського.

Вістович надто добре його знав, щоб розмова на цьому завершилася. Поліцейський зняв окуляри і ретельно протер хустинкою скельця, а тоді знову одягнув і роззирнувся довкола. Втім окрім них в кав'ярні не було більше нікого.

— Іноді, коли дуже потрібно, я звертаюся до однієї особи, — стишеним голосом сказав Самковський, — звісно, при цьому не кажучи, що служу в поліції. Вона, щоправда, бере втричі більше, ніж будь-який аптекар.

— А не цікавились, звідки в неї морфій? — запитав комісар.

— Поцікавлюсь після війни, — обрубав його співрозмовник і гнівно глянув на Вістовича.

— Даруйте, стара звичка, — поспішив вибачитись той.

— Життя солдатів важливіше, ніж закон, — мовив Самковський і знову мусив протерти свої окуляри.

— Звісно, — погодився Вістович.

— Так-от, — продовжив той, — якщо потрібно, я влаштую зустріч з цією особою.

— Може бути сьогодні? — запитав комісар.

— Думаю, так. Як вас знайти?

— За старою адресою, на Вірменській.

— Гаразд. Я дам знати.

За півгодини чоловіки попрощались, і Вістович неквапно рушив убік площі Ринок. Здалеку долинули постріли і навіть звук артилерії. Котрась із армій, вочевидь, розпочала наступ. Декілька солдатів, чи то польських, чи то українських, пробігли перед ним і зникли за рогом. Ніхто з перехожих особливої уваги на них не звернув. В таких умовах Львів жив давно.

З площі Ринок комісар подався на Ягеллонську і далі прямо. Найпевніше, таким самим шляхом частенько ходив зниклий Гофман. За декілька кроків Вістович