Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Його комірчина, постеля, крисаня й навіть старий пес, що любив дрімати поряд, пропахли сивухою. Син його натоптував у чарочку смоли-живиці, щоб немічній руці важче її було піднімати і щоб менше залишалося вмісту для горілки.
«Вуйку, ви лікуєте все і всіх, – домагав він Тимка. – То невже не можете вилікувати няня від п’янки? Чи не хочете?»
«Не можу і не хочу», – відсікав той.
«Чому? Він же вмре від горілки».
«Ні, він п’є, щоб жити…»
Дідо Кундя
Спочатку було слово. Відтак вино. А потім – слова, слова, слова, які впереміш із вином творили такий іскристо-духмяний коктейль, що на папері не передати. І все-таки спробую.
З Михайлом Кундею мене познайомив пес. Ми шукали джерело над мукачівською Шайбою, з якого знайомий натураліст робить «живу воду». Спанієль Педро вивів мене на хижку з просмолених шпал. Дідо в засмальцьованому картузі теж тюпав з цеберком до кринички.
«Добра вода?» – запитав я.
«Голодна. За нею будете їсти, як крадений кінь. А добре в мене вино. З няньового корча. Коли з Аргентини вертався, привіз пару копачиків. Не вино, а молитва. Перший погар задурно». Я став віднікуватися. «Чоловіче добрий, послухай вісімдесятирічного лингаря: ніколи не шкодуй від себе погар вина». І в кліп ока з щербатого запітнілого графина цямкотіла золотава «луїза».
«Будьте здорові!» – сказав я, вдихаючи тривожно кислий аромат.
«Здоровля кожному устачить до смерти, – зауважив старий. – А ми ліпше упийме за те, аби нас жони не били по писку мокрими помивальками».
Я не заперечував.
Зараз він без жони. Вона зимує в доньок. Він теж щоосені обіцяє, що «вже спуститься у варош», але то лише казки. «Мені вода з труб смертю пахне. Їда городська – як мило. Та й сидіти коло телевізора, як гній невивезений, я не годен».
Лукаво всміхаючись, покурюючи в рукав, Кундя розповідає про доньок: «У мене три дівки. Як полум’я. А сина так і не було. Сигінь няньо, бувало, казали: “Мішо, на доньку зопрешся, як на солом’яну палицю. Не занапасти файту. Буде онук – дам тисячку”. Я змагався, а оно – усе дівка. Пропала фамілія. Та я не журюся, видать, така судьбина. Одного шкода – тисячки тої. Так легко міг заробити файні гроші…»
Тихо над Шайбою в цей час. Лише вітер порушує безгоміння й стара ворона інколи огризнеться.
«Мала ворона, а великий писок має, – бурчить дідо Мішо. – Я й сам живу, як потя. Там ягоду промерзлу вщипну, там яблучко, горішок. На дачах ниньки урожай на деревах лишають. Даколи в Кольчино зійду за хлібом або до гентешів. За склянку вина чи кіло шипшини. А так – капуста, крумплі й пасуля – руська годуля. Дві кози держу. Трафляється, Дуді зайця притягне чи фазана».
Пес Дуді, кудлатий і сивий, як дідо, піднімає розумні очі, прислухається, що про нього кажуть.
«А вліті легше, усе якась копійка цяпне. Тому вино підрізати, тому поправити городину, прискіпити садовину… Оно так, нігда з грошима не буває так добре, як тяжко без них».
У верховітті яблунь тане відлуння дзвону з Червоної гори.
«До церкви ходите?»
«Мене єден з дачі, що був партійним начальником, теж воспитує: “Мож би в неділю й на службу піти, а не з козами по драчу ходити”. “Я хрести не вбаляв, церкви не закривав і гній на фару не звозив. А ти, неборе, молися…” Туй недалеко під старим горіхом була печера з камінним хрестом, доки її комунішти не засипали. Прийду, постою, попрошу собі: “Господи, пужай мене кілько хочеш, лише не карай…”
Бог, коли хоче покарати чоловіка, то відбирає ум. Я леґінчуком був. Розуму – як у блохи цицька. Коли в село руські заходили, розумні людкове попряталися. А я, сомар, навісив срібну няньову годинку, узяв образ і пішов з бабами насперед них. Годинку вхопив перший солдат: “Давай сюда, мать тваю”. Інші за жінок узялися, котрі молодші. Дітваків у добровольці лудили. Свальба сорочку найде. І до мене прийшов офіцер: “Солдатом быть хочешь, парнишка?” “Ай”. “Тогда показывай, у кого лошади”. Коней і вози позабирали, стріляли в бочки з вином і губами ссали з дірок. Нам, дітвакам, дали форму й погнали з собою. Добровольці. Через три тижні запхали мені в руки дві гранати й показали на бетонний бункер над дорогою: “Уничтожить!” Підповз я, вер гранати і сам упав. До тями прийшов серед мадярів. З вароша там служив чоловік, дідо в нього винницю пораяв. Слово за мене сказав, не вбили, нагодували. А через місяць я втік, блудив хащами, доки не вийшов на своїх. Радий був, а вони не дуже. Довго радилися – плінний я чи дизертир. Так і не досудили, відправили з другими неборачиськами в Сибір. Та під Алтаєм наш поїзд розсипався, і склепали ми собі з тих трісок лагерьок. Оно так: ліпше псові муха, як п’ясть поза вуха…»
Старий іде в хлівча кинути козам сухих віників. Утробно гугнить звідти: «Питаєш, як там жилося-малося… А так, бідного гадина й на коні вкусить. Ми дорогу насипали з каміння. По сто метрів тягли за день. Такі голодні, що гору з’їли би. Як вивела нас у поле, ожили хлопці – морква, капуста, бурак. А садили вигнані куркульські жони й доньки. І що собі думаєш, купили вони в конвоїрів за самогонку мене собі в поміч. Дров нарубати, гній вивезти, сесе-тото. Робота як робота. Зате яка їда! Наївся я, як на Великдень, і в хлів іду спати. А неволяшні жінчовки посмішкуються, як пес на гарячі крупи. Ми, кажуть, мужичок дорогий, тебе не лише для чорної роботи взяли. І перину збивають на постелі. Я почервенів як рак, і з хижі бігом. Ґаздинька через вікно лише гойкнула: “Не хочеш ти, захоче другий”. Так і сталося. Вернули мене каміння цубрити, а до них іншого послали. Поміняв я око на коко… Хлопці, конечно, сміялися. А я не шкодував. Сто років мак не родив, а голоду не було. Тюрма не тюрма, а совість мати треба.
Як Сталін умер, нас домів порозганяли. У селі на мене позирають, як на криваву сорочку. І урядники, і ті, чиї коні ми з солдатами позабирали. Покрутився місяць-другий і втік у хащу. Зліпив хижку з лободи, якось живу. Ліпше своє горе, як чужий гаразд. Можна би й женитися, коби не ніс довгий, як три тижні. Та женитися – не танір розбити. Сестра каже: “Мішо, ти вже черствий леґінь, за тебе хіба вдовиця піде”. А уйшло, що перша її цімборка за мене й пішла. Няньо радовалися: висока, на верхню полицю в шпайзу досягала. Мама були низькі, фурт гоклик з-під няня витягали. Це його мириговало. Моя Моня мені з першого дня почала казати “старий”. Дітина.
На дорозі робив. Лупали тунель. Але мені то не любилося. Мене тягло до садовини. Коли руські винзавод відкрили, я попросився у винницю. Жона сміховалася: поміняв зарплату на заплату. Обійшов я Лавки, Клячаново, Бобовище, Підгоряни, визбируючи в ґаздів аломські сорти. Як нині тямлю – бокотор, липовина, шосла, цвайгер, трамінер, отелло, золо дьоньд… Дідо Митро з Кальника показав мені такоє грозно, що восени його веретами обертав від студени і до перших морозів держав на колови. Сок, як мед густий, стікав з бумбульок. Вино з них переже возили паніям у Прагу. Таким вином доста було губи змастити…
Мені дали ланку. З раннього рана
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карби і скарби. Посвіт карпатського світу», після закриття браузера.