Читати книгу - "Несказане"

А минулого тижня сталося ще жахливіше. Лідія дістала з-під матраца маленький білий конверт. Якоюсь частинкою свідомості вона сподівалася, що він дивовижним чином зміниться, що за останні вісім днів слова вивітряться й вона зможе здмухнути їх, мов сажу, щоб залишилася порожня сторінка, не здатна їй зашкодити. Але коли дмухнула — лише одне крихітне зусилля — папір здригнувся, а літери залишилися: «Шановний містере Лі! Ми дякуємо вам за участь у нашому новому процесі раннього відбору й дуже раді вітати вас у Гарварді на курсі 1981 року випуску».

Кілька тижнів перед цим Нат щодня перевіряв пошту навіть ще до того, як вітався з мамою, інколи раніше, ніж скидав черевики. Лідія відчувала його болісне бажання втекти звідси, й це робило несуттєвим усе інше. Минулого тижня за сніданком Мерилін поклала Лідіїну домашню роботу з математики з помітками біля коробки «Вхітс».[25]

— Я перевірила її вчора ввечері, коли ти пішла спати, — сказала вона. — У номері двадцять три помилка, сонечку.

П’ять років тому, рік тому, навіть півроку тому Лідія побачила б співчуття в очах брата: «Розумію. Розумію». Підтримка й розрада в єдиному погляді. Цього разу заглиблений у бібліотечну книгу Нат не помітив, як Лідія стиснула кулаки, як раптом почервоніли її очі. Він мріяв про своє майбутнє й більше не відчував усього того, про що вона не могла розповісти.

Він так довго був єдиним, хто її слухав. З того часу, як мама зникла й повернулася, у Лідії не було друзів. Тієї першої осені на кожній перерві вона мала стояти осторонь від усіх і здаля дивитися на шкільний годинник. Щоразу, коли минала хвилина, вона заплющувала очі й уявляла, що зараз може робити її мама — прибирати в кухні, наповнювати чайник, обчищати апельсин — мовби всі ці дрібні процеси могли втримати маму біля неї. Згодом Лідія вже думатиме: чи не через усе це вона втратила свій шанс і чи взагалі той шанс мала. Одного разу розплющила очі й побачила, що поряд стоїть Стейсі Шервін в оточенні зграйки дівчат. Стейсі Шервін із золотим волоссям до талії. У нульовому класі Мідлвудської школи Стейсі Шервін була королевою і вже вміла користувалася своєю владою. За кілька днів до того вона оголосила:

— Жанін Коллінс смердить сміттєвим баком, — і Жанін Коллінс відділилася від групки, зриваючи окуляри із залитого слізьми обличчя, а інші дівчата з тусовки Стейсі захихотіли.

Лідія з безпечної відстані побожно за всім цим спостерігала. Стейсі заговорила з нею лише один раз, першого дня в нульовому класі:

— А китайці святкують День подяки?

А потім іще:

— У китайців є пуп?

— Ми всі збираємося до мене додому після школи, — сказала Стейсі тепер, швидко глянула Лідії в очі й відвела пог­ляд. — Ти теж можеш прийти.

Десь глибоко всередині спалахнула підозра. Чи можливо, щоб Стейсі Шервін насправді прийняла її до свого гуртка? Стейсі й далі дивилася в підлогу та накручувала пасмо на палець, а Лідія не зводила з неї очей, ніби могла зазирнути просто в її думки. Ніяковість чи хитрість? Вона не могла відповісти на це запитання. А потім подумала про матір, яка визирає з вікна кухні, чекаючи на неї.

— Я не можу, — нарешті відповіла вона. — Мама сказала, щоб одразу ж ішла додому.

Стейсі знизала плечима й пішла геть, інші дівчата потягнулися за нею. Почувся короткий сміх, тож Лідія не знала, чи тепер їй дадуть спокій зі своїми жартами, чи вона вже довіку приречена на глузування.

Ставитимуться до неї добре чи висміюватимуть на кожному кроці? Вона ніколи не дізнається. Відмовлятиметься йти на дні народження, кататися на роликах, плавати в центрі відпочинку, відмовлятиметься від усього. Щодня йтиме додому з єдиним відчайдушним бажанням побачити мамине обличчя, мамину посмішку. У другому класі дівчата перестали її запрошувати.

Лідія сказала собі, що їй байдуже: у неї є мама. Це все, що мало значення. У наступні роки Лідія бачитиме Стейсі Шервін — її золоте волосся буде заплетене в коси, потім випрямлене, потім прикрашене пір’ям — вона махатиме друзям, приваблюватиме їх так, як гірський кришталь ловить і втримує промінчики світла. Лідія бачитиме, як Дженн Піттман передаватиме Пем Сондерс записку, а Пем Сондерс розгортатиме її під столом і хихотітиме; вона бачитиме, як Шеллі Бріолі ділитиметься з іншими пачкою «Даблмінт» і вдихатиме цукрово-м’ятний запах, коли загорнуті у фольгу брусочки обминатимуть її.

Постійно все це можна було зносити лише завдяки Нату. Від самого нульового класу він щоразу тримав їй місце: у кафетерії це був стілець навпроти нього, в автобусі — зелене вінілове сидіння поряд із ним, на яке він клав книжки. Якщо Лідія приходила перша, тримала місце для нього. Завдяки Нату їй ніколи не доводилося їхати додому самій, тоді як усі розсідалися парами та безтурботно базікали; їй жодного разу не довелося вичавлювати із себе: «Можна, я тут сяду?», ризикуючи отримати відмову. Вони з братом ніколи про це не говорили, але обоє розуміли це як обіцянку: він завжди дбатиме про місце для неї. Вона завжди зможе сказати: «Я на декого чекаю. Я не сама».

Тепер Нат її залишає. На заваді їхній дружбі стали всі ці листи. «За кілька днів ми надішлемо вам пакет інформації та форми, які ви маєте заповнити, якщо вирішите прийняти нашу пропозицію». Та Лідія дозволила собі ще мить пофантазувати: як вона виймає з купки пошти наступний лист, і наступний, і ще наступний, як ховає під матрац, вкладає на пружини, де Нат їх не знайде, і в нього не буде вибору, він муситиме залишитися.

На першому поверсі Нат порпався у складеній на купку пошті: рекламний проспект із продуктової крамниці, рахунок за електроенергію. Листа немає. Тієї осені, коли методист запитала в Ната про його плани на кар’єру, він прошепотів, ніби звіряючи ганебну таємницю:

— Космос, — відповів він. — Відкритий простір.

Місіс Гендріч двічі клацнула ручкою — клац-клац, і він подумав, що зараз вона засміється. З часу останньої подорожі на Місяць минуло майже п’ять років, Радянський Союз їх перегнав, і нація сфокусувала увагу на інших речах. Натомість місіс Гендріч сказала, що в нього є два шляхи: стати пілотом або науковцем. Вона взяла теку, відкриту на його табелі. Чотири з мінусом з фізкультури; п’ять із плюсом з тригономет­рії, матаналізу, біології, фізики.

Нат мріяв про Ем-Ай-Ті або Карнегі-Меллон, або Каліфорнійський технологічний, — навіть писав для їхніх брошур, але він знав, що є всього один виш, який схвалить його батько: Гарвард. Усього іншого Джеймс не враховував. Нат запевняв себе — коли вступить до коледжу, то візьме курс із новітньої фізики, матеріалознавства, аеродинаміки. Коледж буде трампліном до мільйона місць, яких він ніколи не бачив, із зупинкою на Місяці перед стрибком у космос. Він залишить позаду всіх і все, й, хоча Нат цього не визнавав, серед усіх була і Лідія.

Сестрі виповнилося п’ятнадцять, вона була вища за нього і в школі, коли зав’язувала волосся та фарбувалася помадою, мала вигляд дорослої. Удома ж залишалася тією самою переляканою п’ятирічною