Читати книгу - "Несказане"

дихати. У газеті, яку Мерилін прочитувала від початку й до кінця, від одного завантаження пральної машини до іншого, слово за словом, статтю за статтею, — вона побачила проблиски надії. Єль визнав жінок, за ним Гарвард. Нація вивчила нові слова: «політика рівних можливостей»; «поправка про рівні права»; «міс». Для Мерилін майбутнє Лідії уявлялося однією довгою золотою ниткою, майбутнє, якого, вона була певна, її дочка теж хотіла: Лідія на високих підборах у білому лікарському халаті, зі стетоскопом на шиї; Лідія, що схилилася над операційним столом, і чоловіки стоять навколо, побожно дивлячись на її вправні руки. Що не день це видавалося все більш можливим.

Кожного дня за обіднім столом Нат сидів мовчки, поки батько допитував Лідію про друзів, поки мама говорила з нею про уроки. Нарешті вони з відчуттям обов’язку поверталися до нього, і тоді в Ната ніби мову відбирало, адже батькові досі пекли спогади про розбитий телевізор і ляпас, якого він дав сину, тому він і чути не хотів про космос. А це було все, про що Нат читав і думав.

У вільні хвилинки він опрацьовував кожну книгу за картотекою шкільної бібліотеки. «Політ у космос». «Астродинаміка. Див. також: внутрішнє згоряння; поступальний рух; супутники». Після кількох незграбних відповідей центр уваги знову переміщувався до Лідії, і Нат відступав у свою кімнату до журналів про аеронавтику, які ховав під ліжком, ніби то була порнографія.

Його не бентежило це постійне перебування в тіні: щовечора Лідія стукала в його двері, мовчазна й нещасна. Він розумів усе, чого не казала сестра, але це залишалося тим самим благанням: «Не відпускай мене». Коли Лідія йшла до себе, щоб допізна скніти над домашньою роботою або проектом для наукового ярмарку, Нат налаштовував телескоп і шукав далекі зірки, віддалені точки всесвіту, де він, можливо, одного чудового дня опиниться.

І сама Лідія — невільниця в центрі всесвіту батьків — день при дні мусила з величезними зусиллями рятувати цей світ від руйнування. Вона всотувала в душу мрії батьків, придушувала спротив, який підіймався зсередини.

Минули роки. Джонсон, Ніксон і Форд прийшли та пішли. Лідія виросла тонкою та гнучкою; Нат став високим. Дов­кола маминих очей з’явилися зморшки; у батька посивіли скроні. Лідія знала, чого вони так відчайдушно прагнули, хоча ніколи й не просили. Це здавалося надто малою платнею за їхнє щастя. Тож вона все літо вчила алгебру. Надягала сукню та йшла на танці новачків. Записалася на курс біології в коледжі: понеділок, середа, п’ятниця, й так теж ціле літо. Так. Так. Так.

(А як щодо Ханни? Її ліжечко стояло в спальні на горищі, де зберігалися непотрібні речі, й навіть коли вона виросла, усі часом легко забували про її існування. Мерилін якось поставила чотири тарілки й не помітила власної помилки, поки Ханна не сіла за стіл. Дівчинка, мовби розуміючи своє місце в цій системі, виросла з тихого немовляти у вдумливу дитину, яка обожнювала затишні куточки. Вона могла сидіти в шафі, за диваном, під звислою скатертиною, триматися подалі від чужих очей і не привертати до себе уваги. Спостерігала за всім, щоб постійно бути певною, що загальна картина в родині не змінилася.

Минуло десятиліття після того жахливого року, й усе перевернулося з ніг на голову. Для решти світу 1976 теж був роком цілковитого безладу, кульмінацією якого стала незвично холодна зима з дивними газетними заголовками: «Сніг у Маямі». Лідії було п’ятнадцять з половиною, зимові канікули щойно почалися. За п’ять місяців вона мала померти. Того грудня на самоті, у своїй кімнаті вона відкрила наплічник і дістала контрольну з фізики з червоною цифрою 55.

Курс із біології був доволі складним, але вона запам’ятала «царство», «тип» і «клас» та склала перші кілька тестів. Далі, коли курс став іще складнішим, їй пощастило: у хлопця, який сидів справа й гарно вчився, був крупний почерк, і він ніколи не затуляв своїх відповідей.

— Моя донька, — тієї осені сказала Мерилін місіс Вольф — лікареві Вольф, — геній. П’ятірка на курсі коледжу, єдина дівчинка на цьому курсі.

Тож Лідія ніколи не говорила матері, що не розуміє цик­лу Кребса, що не може пояснити процесу мітозу. Коли мама вставила в рамку оцінки з коледжу, вона почепила їх на стіні й вимушено всміхнулася.

Після біології настала черга іншого.

— Ми цього року перестрибнемо один клас із фізики, — сказала Мерилін. — Я певна, що після біології коледжу шкільна фізика не здасться тобі складною.

Лідія знала, що це «козир» її матері, й погодилася.

— Ти зустрінешся зі старшими учнями, — сказав їй батько, — і в тебе з’являться нові друзі. — Він підморгнув, згадуючи, що в Ллойді старші означали «кращі». Але всі учні передостаннього класу говорили весь час лише одне з одним, порівнювали переклади з французької або пригадували Шекспіра, готуючись до сьогоднішнього тесту; з Лідією вони були просто ввічливі, відсторонено люб’язні, як місцеві жителі з іноземцем.

Вона не могла самостійно вирішити всіх цих проблем із ДТП, гарматами, вантажівками, які юзом ковзають кригою за відсутності тертя. Відповіді на всі ці запитання не було звідки взяти. Авто для перегонів на насипних треках, американські гірки з петлями, маятники й важелі: вона кружляла в замкнутому колі. Що більше дівчина про це думала, то менше бачила в усьому цьому сенсу. Чому боліди не перевертаються? Чому вагонетки не падають з американських гірок? Коли силкувалася збагнути причини всього цього, у гру вступала гравітація, що скидала машини вниз, немов стрічку з букета. Щоночі, коли вона сиділа з книжкою, рівняння — усе це ряботиння літер k, М, значків «тета» — перетворювалося на густий колючий чагарник, крізь який годі було продертися. З подарованого мамою плаката, що висів над її столом, висолоплював язика Ейнштейн.

Оцінка за кожен тест була нижчою за попередню; загалом це нагадувало дивний прогноз погоди: 90 у вересні, 80 із чимось у жовтні, трішки більше за 70 у листопаді, менше 60 перед Різдвом. На іспиті перед цим вона змогла набрати 62 — бал технічно прохідний, але вже на межі. Після уроків пошматувала його на клаптики завбільшки як пенні й, перш ніж піти додому, спустила в унітаз на третьому поверсі. Тепер на останньому тесті стояла цифра 55, така яскрава, що вона замружилася, хоча містер Келлі й не поставив 2 у верхньому кутику сторінки.

Лідія два тижні ховала ту роботу у шафці під стосом підручників, ніби загальна вага алгебри, історії та географії мог­ли її розчавити. Містер Келлі запитував про неї, натякав, що може сам зателефонувати батькам, якщо необхідно, тож Лідія нарешті пообіцяла принести роботу з маминим підписом після різдвяних канікул.

Усе життя вона чула, як материне серце стукотить в одному ритмі: лікар, лікар, лікар. Вона так прагнула цього, що вже не було й потреби говорити. Лідія все знала сама. Так було завжди.

Лідія не могла уявити собі іншого майбутнього, іншого життя. Це все одно, що уявити світ, де Сонце обертається нав­коло Місяця, або світ без повітря. Якоїсь миті вона була готова підробити материн підпис, але її почерк