Читати книгу - "В пошуках Аляски"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я взув черевики, й тут у двері коротко постукав і увійшов Кевін.
— Маєш чудовий вигляд,— недбало зауважив Полковник. У Кевіна тепер була армійська стрижка, а з боків, над вухами, лишилися сині плями. Він випнув нижню губу — мабуть, жував тютюн уже зранку. Підійшовши до нашого «СТОЛИКА», Кевін узяв бляшанку коли і плюнув у неї.
— Ваш план мало не провалився. Я зрозумів, що з кондиціонером для волосся щось не так, і відразу ж усе змив. А от у гелі не помітив. У Джефа волосся взагалі не пофарбувалося. А ми з Лонгвеллом тепер як морські піхотинці. Слава Богу, в мене машинка є.
— Тобі личить,— сказав я, хоч йому й не личило. Коротка стрижка підкреслювала різкі риси його обличчя, особливо занадто близько посаджені очі-ґудзички. Полковник силкувався вдавати суворість — готувався до того, що зараз утне Кевін,— але суворий вигляд дається нелегко, коли на тобі нічого немає, крім жовтогарячого рушника.
— Мир?
— Боюся, на цьому твої неприємності не закінчаться,— відказав Полковник, маючи на увазі розіслані-але-ще-не-отримані звіти про успішність.
— Гаразд. Як скажеш. Тоді поговоримо, коли все закінчиться, напевно.
— Напевно, так,— погодився Полковник. Коли Кевін ішов до виходу, Полковник додав: — Забери бляшанку, в яку плюнув, це негігієнічно.
Але Кевін мовчки зачинив по собі двері. Полковник схопив бляшанку, відчинив двері та жбурнув нею в Кевіна, але добряче промахнувся.
— Боже, та дай йому спокій.
— Для миру ще зарано, Пампушечку.
Пообіддя я провів з Ларою. Ми кокетували, хоча майже нічого одне про одного не знали і досі практично не розмовляли.
Зате ми цілувалися. У якийсь момент вона згребла мене за дупу, і я аж підскочив — наскільки це можливо, коли лежиш.
— Вибач,— сказала вона, а я пояснив:
— Нічого страшного. Просто після лебедя ще трохи болить.
Потім ми разом пішли у вітальню, де телевізор, і я замкнув двері. Ми сіли дивитися серіал «Бовдури Бреді», Лара його раніше не бачила. Серія про те, як Бреді поїхали в якесь занедбаний містечко, де раніше мили золото, і їх усіх замкнув у крихітній в’язниці якийсь пришелепуватий старий золотошукач з ріденькою сивою борідкою — такою жахливою, що ми не могли нареготатися. Мене це тішило, бо розмовляти нам не було про що.
Коли Бреді замикали до хурдиги, Лара зненацька запитала:
— Тобі коли-небудь мінет робили?
— Е-е-е... чого ти про це запитала ні сіло ні впало? — відказав я.
— Ні сіло ні впало?
— Ну, як ото кажуть: як сніг на голову.
— Сніг на голову?
— Ну, як грім серед ясного неба. Чому ти раптом про це подумала?
— Я просто не робила ніко-оли,— відповіла вона, і голос її звучав дуже спокусливо. Мені це здалося страшенно безсоромним. Я думав, що зараз вибухну. Я взагалі про таке навіть не думав. Ну, тобто, коли я чув про це від Аляски, то одне. Та коли раптом це запропонували мені солодким румунським сексуальним голосочком...
— Ні,— відказав я.— Не робили.
— Думаєш, тобі сподобається?
Мені?!?!?!?!?!?!
— Е-е-е... Ага. Тобто, ти зовсім не мусиш...
— А мені хочеться,— повідомила Лара, ми трохи поцілувалися, а потім... А потім я сидів і дивився «Бовдурів Бреді», а Лара тим часом розстебнула мені ширінку, спустила боксерки і витягла мого прутня.
— Ого,— сказала вона.
— Що?
Вона звела очі, але не рушила з місця, її обличчя було за якісь нанометри від мого прутня.
— Він дивний.
— Що значить дивний?
— Ну, напевно, вели-икий.
Якщо настільки дивний, то я згоден. А потім вона обхопила його рукою і запхала в рота.
І завмерла.
Ми обоє завмерли. Я усвідомлював, що все повинно бути якось інакше, але не знав як.
Лара так і не рухалася. Дихала вона якось нервово. Аж чотири хвилини — саме за цей час Бреді викрали ключі та втекли з в’язниці в тому занедбаному містечку — вона просто лежала непорушно, тримаючи в роті мого прутня. А я сидів і чекав.
Потім вона його вийняла і допитливо подивилася на мене.
— Мені треба щось роби-ити?
— Е-е-е... Не знаю,— відказав я. Все, що ми з Аляскою бачили в порно, вилетіло в мене з голови. Я подумав, що, може, Ларі слід рухати головою вгору-вниз, але, може, так вона задихнеться? Тож я промовчав.
— Може, цей, треба покусувати?
— Не треба покусувати! Тобто, думаю, не варто. Думаю... мені й так приємно. Добре. Я не знаю, чи ще щось має бути.
— Тобто ти не...
— Е-е-е... Може, слід Аляску запитати.
Ми пішли в її кімнату і запитали в Аляски. А вона зареготалася і не могла зупинитися. Сидячи на ліжку, вона реготала до сліз. Потім пішла у лазничку і винесла звідти тюбик із зубною пастою — і показала нам, як треба. Детально. Мені як ніколи захотілося стати тюбиком зубної пасти.
Ми з Ларою повернулися до її кімнати, і вона зробила точнісінько так, як їй сказала Аляска, а я почувався точнісінько так, як Аляска передбачала: зазнав тисячі смертей в екстазі, руки стиснулися в кулаки, все тіло тремтіло. Це був мій перший оргазм з дівчиною, і після нього я зніяковів і занервував, і Лара, напевно, теж, бо зрештою вона мовила:
— Ну що, уроки поробимо?
Першого дня семестру нам ще й нічого майже не загадали, але вона вирішила почитати текст з англійської. А я взяв з полиці Лариної сусідки біографію аргентинського революціонера Че Гевари — стіну прикрашав плакат з його портретом,— і ліг поряд з Ларою на нижнє ліжко. Я почав з кінця: я іноді так роблю, коли не планую читати всю біографію цілком,— і без особливих зусиль відшукав передсмертне висловлювання. Коли Че Гевару взяли в полон болівійці, він сказав: «Стріляй, боягузе. Ти вб’єш лише людину». Я згадав останні слова Симона Болівара з роману Маркеса: «Як же я вийду з цього лабіринту?» Здається, у цих революціокерів з Південної Америки природжена здатність вмирати красиво. Я зачитав цитату Ларі. Вона повернулася на бік і поклала голову мені на груди.
— Чому ти так любиш
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В пошуках Аляски», після закриття браузера.