Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

обов'язково буде писати про це героїчні вірші. Прийде час — і яка-небудь наволоч скаже, що про це взагалі не треба писати». Може, й не конче наволоч. Та річ у тім, що Сергій Жадан не міг не писати. Але писав і пише так, як властиво лише йому. «Страшно відчувати сморід червоного місяця. Страшно дивитись, як робиться історія».

Далекий від показного патріотичного пафосу, Сергій Жадан любить людей своєї землі й гостро переживає безглуздя й трагізм нав'язаної їм війни. Тим-то одним із головних мотивів у «Нових віршах», а потім і в «Тамплієрах» є мотив будування рідного дому й опоживання його, наповнення людським теплом і любов'ю. «Все життя ми будували свої доми. Брила до брили, до цвяха цвях, стіна до стіни… Ми будували так, ніби вивершували небеса. Мов упорядковували висоту. Ніби наповнювали мову пусту. Ніби повертали речам імена… Міста будували з сонця й глини, замішували їх на вірі й надії…»

Певна річ, Жаданове «ми» — це не лише ми, українці, це ми — люди Землі. І наше місто — не тільки наше, це місто Землі, воно і в Іраку, і в Сирії, і в Афганістані — скрізь, де тружденні чоловіки й жінки з покоління в покоління зводили свої житла до сонця, плекали дітей і доглядали старих, вклонялися своїм святощам. Були в них біди — та приходили радощі, западали тумани — та верталося сонце.

Але ось на осоння приповзають змії. Вони гріються на ґанках, заповзають до будинків, угніздюються в дитяче взуття і солдатські берці, «вичікують під подушками», плазують по бібліотеках, сичать зі сторінок газет, «звиваються за віршами та словниками»… Певно ж, не всі гади з чужих інкубаторів, є й «наші», з наших нір? Чи не гротескова метафора «гібридної війни»! Мабуть. Та це і модель світової ситуації…

Але ж не буває, щоб на зміїв не знайшлося змієлова. Це той, хто одного ранку вирішив: час братися до діла. «Доброї роботи, тобі, чоловіче! Хай менше довкола буде отрути». Ну, це, сказати б, у билинному плані. У реальному — не так оптимістично. «Дихає ночі теплий звіринець — у темряві сплять птахи і тварини. Чистить зброю молодий піхотинець, чистить зброю, вбиває години, чистить її, говорить прокляття, вагомі, як літери в телеграмі, гріє на серці срібне розп'яття, підібране в православному храмі». Відганяє, як може, думку про смерть. А «смерть, як щеня, не відходить від нього. Дивні діла, Дивні, господні».

І знову фрагмент нашої реальності вписується у світовий історичний контекст. «Ще один рік пройшов без сівби. На спалених школах сидять голуби, діти їх зганяють свистом». По обидва боки фронтів настає час маркітантів. «Перекривається рух на постах, і варта на розі співає канти. Сфери впливу в наших містах ділять праведники та спекулянти». Про праведників сказано неспроста, як і неспроста — в сусідстві зі спекулянтами. Це також видовище світове. Різні форми фальшу, в тому числі й фальшу конфесійно-екстатичного, Сергій Жадан завжди винагороджував саркастичними коментарями. А тут ідеться про трагічну (а водночас і комічну) невідповідність заморожених ритуалів новій пекельній дійсності, їхню марність, їхню перетвореність із духовного дійства в казенну відбувальщину. «Другий рік місто косить чума. Не працюють навіть борделі й тюрма. Скінчився хліб, скінчилась вода. З культурного життя — лише хресна хода. Ходимо, кличемо святих отців. На зворотному шляху підбираємо мерців». На хресну ходу небеса не зреагували. Потрібне щось дійовіше, масовіше. Єпископ пояснює: «Усіх нас нищить небесний терор, усіх нас винесуть в чорний коридор. Світла немає. Відсутня мета. Саме час починати свята».

І починається фантасмагорія свята, свого роду бісівська карнавалізація суспільної чуми: «…Ми одягаємо пір'я й хвости, і змащуємо кров'ю натільні хрести, і палимо на вулицях свого сатану, і оголошуємо небесам війну, і водимо процесії довкола вогнів…» Наче новітні «середні віки» — цей меседж кілька разів лунає у віршах. Але й не зовсім середні, і не тільки західноєвропейські. Завершальна фраза вальпургіївського пасажу: «Все, що в нас є, — це народний гнів» — може викликати й інші історичні асоціації… Про не раз явлену в історії сліпоту народного гніву, його стихійність, оманливість гасел, а тому — часто — і марноту. Або протилежні очікуваним наслідки. «…Будуть різати таку саму голоту, щоби відновити справедливість. Маршуватимуть колони поріділі, під мостами виставлятимуть сторожу, до церков уранці кожної неділі сходитимуться на службу божу. Буде їм ім'я Христове, наче видих, будуть слухати про муки і тортури, будуть зігнутих від страху посполитих волочити до комендатури».

Так само — не тільки про поглинені хвилями Середземного моря баржі з біженцями — нагадує ще один повторюваний у віршах меседж: «Кидай мертвих за борт!» — він про золоту (хоч і мовчазну) норму світової політики — утилізацію відпрацьованого людського матеріалу, надто ж про тотальне знецінення людського життя в добу тріумфів людського генія і силового утвердження цивілізаційних цінностей, про добре знаний і «нам», як і «їм», бізнес на крові, бізнес на трупах. «Роби гроші на мертвих, скидай їх за борт!.. Вкладай їхні голови до мішків і торб. Кидай мертвих за борт!» Тут я знову і знову згадую Бертольта Брехта. Хіба ж це не «брехтівське» — про цинізм історії: «Між нами достатньо гідних і видатних, тих, хто вступив до переможних когорт. Але мертвим не місце серед живих… скидай їх за борт». Тут хіба одне можна додати: скільки й живих (надто в нашій українській історії) скинуто за борт як нібито неживих, тобто не придатних для минущої потреби, не відповідних стандартові життєвості, обтяжливих для капітанів або піратів… «Запам'ятовуй цей підлий час… Запам'ятовуй цей дивний світ», де «на вогонь прилітає лише сарана. Ніч глибока. Немає дна».

Але в цій ночі стоять — по-біблійному стоять на біблійному березі темної ріки — жінки й чоловіки. Чоловіки мають що робити на своїх правічних човнах, жінки мають кого чекати й любити з віку у вік. Їм усім — «завойовувати порожнечу», «йти на світло з цього простору нічного», «зимувати у старій світобудові», наповнюючи її своєю працею і вірою у свій обов'язок. Інакше кажучи, їм, за твердою Жадановою мірою, «не залишилося нічого. Крім любові, звісно. Крім любові». Це повторюється з наполегливістю мантри. А любові цієї багато навколо — нею дихають земля, рідні пагорби, трави, квіти, дерева, книги, що хаотично розкидані на веранді покинутого дому. Нею тримаються люди. «Ніхто не знає, як працює любов», — припускає поет, як вона несе в собі гіркий «тягар усього, що було, і невагомість того, що буде».

А