Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

почав викладати операційний план гаданої кампанії. Він розповів, як дев'яностотисячна армія повинна була загрожувати Пруссії, щоб вивести її з нейтралітету і втягти у війну, як частина цих військ повинна була у Штральзунді з'єднатися з шведськими військами, як двісті двадцять тисяч австрійців, з'єднавшись із ста тисячами росіян, повинні були діяти в Італії та на Рейні, і як п'ятдесят тисяч росіян і п'ятдесят тисяч англійців висадяться в Неаполі, і як разом п'ятсоттисячна армія повинна була з різних боків здійснити напад на французів. Старий князь не виявив ні найменшого інтересу при розповіді, неначе не слухав і, не перестаючи на ходу одягатись, тричі зненацька перебивав його. Один раз він перепинив його і вигукнув:

— Білий! білий!

Це означало, що Тихон подавав йому не той жилет, що він хотів. Другого разу він зупинився, спитав:

— І скоро вона народить? — і, докірливо похитавши головою, сказав: — Негаразд! Розказуй, розказуй далі.

Третього разу, коли князь Андрій закінчував опис, старий заспівав старечим і фальшивим голосом: «Malbroug s'en va-t-en guerre. Dieu sait quand reviendra»[228].

Син тільки усміхнувся.

— Я не кажу, що це план, який я схвалюю, — сказав син, — я вам лише розповів, що є. Наполеон уже склав свій план, не згірш від цього.

— Ну, новенького ти мені нічого не сказав. — І старий промовив у задумі сам до себе скоромовкою: — «Dieu sait quand reviendra». — йди до їдальні.

XXIV

У призначений час, напудрений і виголений, князь увійшов до їдальні, де чекала його невістка, княжна Марія, m-lle Bourienne і князів архітектор, який з дивної примхи старого допускався до столу, хоч ця, незначна своїм становищем, людина аж ніяк не могла сподіватися на таку честь. Князь, твердо пам'ятаючи різницю станів і рідко допускаючи до столу навіть важних губернських чиновників, раптом на архітекторові Михайлі Івановичі, який сякався в кутку у клітчасту хусточку, доводив, що всі люди рівні, і не раз навчав свою дочку, що Михайло Іванович нічим не гірший за нас із тобою. За столом князь найчастіше звертався до безсловесного Михайла Івановича.

В їдальні, величезно-високій, як і всі кімнати в домі, чекали на вихід князя домашні й офіціанти, які стояли за кожним стільцем; дворецький з серветкою в руці оглядав сервіровку, значливо кліпаючи очима до лакеїв і раз у раз перебігаючи стурбованим поглядом від стінного годинника до дверей, у яких мав з'явитися князь. Князь Андрій дивився на величезну, нову для нього, золоту раму з зображенням генеалогічного дерева князів Волконських, що висіла навпроти такої ж величезної рами з погано зробленим (видно, рукою домашнього живописця) зображенням можновладного князя в короні, який мав походити від Рюрика й бути родоначальником роду Волконських. Князь Андрій дивився на це генеалогічне дерево, похитуючи головою, і посміювався з тим виглядом, з яким дивляться на схожий до смішного портрет.

— Як я впізнаю його всього тут! — сказав він до княжни Марії, яка підійшла до нього.

Княжна Марія здивовано подивилась на брата. Вона не розуміла, чого він усміхався. Все, що зробив батько, викликало в неї благоговіння, яке не підлягало обговоренню.

— У кожного своя ахіллесова п'ята, — казав далі князь Андрій. — З його величезним розумом donner dans ce ridicule![229]

Княжна Марія не могла зрозуміти сміливості братових міркувань і готувалась відповідати йому, коли з кабінету стало чутно очікувані кроки: князь входив швидко, весело, як він і завжди ходив, наче навмисно своїми квапливими манерами становлячи протилежність суворому порядкові дому. У ту ж мить великий годинник продзвонив двічі, і тонким голоском озвався у вітальні другий. Князь зупинився; з-під навислих густих брів жваві, блискучі, строгі очі оглянули всіх і зупинилися на молодій княгині. Молода княгиня під цю хвилину зазнавала того почуття, що його зазнають придворні на царському виході, — почуття страху та пошани, яке вселяв цей старий в усіх близьких до нього осіб. Він погладив княгиню по голові і потім незграбним рухом поплескав її по потилиці.

— Я радий, я радий, — промовив він і, знову пильно глянувши їй в очі, швидко відійшов і сів на своє місце. — Сідайте, сідайте! Михайле Івановичу, сідайте.

Він показав невістці місце біля себе. Офіціант відсунув для неї стільця.

— Го, го! — сказав старий, оглядаючи її округлу талію. — Поквапилась, негаразд!

Він засміявся сухо, холодно, неприємно, як він завжди сміявся, самим лише ротом, а не очима.

— Ходити треба, ходити, якнайбільше, якнайбільше, — сказав він.

Маленька княгиня не чула чи не хотіла чути його слів. Вона мовчала і, здавалось, була збентежена. Князь спитав її про батька, і княгиня заговорила й усміхнулася. Він спитав її про спільних знайомих: княгиня ще більш пожвавішала і стала розповідати, передаючи князеві поклони та міські плітки.

— La comtesse Apraksine, la pauvre, a perdu son mari, et elle a pleuré les larmes de ses yeux[230], — казала вона, дедалі більш пожвавлюючись.

У міру того, як вона жвавішала, князь все суворіше й суворіше дивився на неї, і раптом, наче достатньо вивчивши її і склавши собі про неї ясне уявлення, одвернувся від неї і звернувся до Михайла Івановича:

— Ну, що, Михайле Івановичу, Буонапарте он нашому кепсько приходиться. Як мені князь Андрій (він завжди так називав сина, в третій особі) розповів, які на нього сили збираються! А ми з вами все його за пусту людину мали.

Михайло Іванович, зовсім не знаючи, коли це ми з вами казали такі слова про Бонапарте, але розуміючи, що він був потрібний для вступу в улюблену розмову, здивовано глянув на молодого князя, сам не знаючи, що з того вийде.

— Він у мене тактик великий! — сказав князь синові, показуючи на архітектора.

І розмова зайшла знову про війну, про Бонапарте і про нинішніх генералів та державних людей. Старий князь, здавалося, був не тільки переконаний у тому, що всі теперішні діячі були хлопчиськами, які не тямили й азбуки воєнної та державної справи, і що Бонапарте був нікчемний французик, який мав успіх лише тому, що вже не було Потьомкіних і Суворових, щоб протипоставити йому; але він був певний навіть, що ніяких політичних утруднень не було в Європі, не було і війни, а була якась лялькова комедія, в яку гралися нинішні люди, вдаючи, що роблять діло. Князь Андрій весело витримував батькове глузування з нових людей і з явною радістю викликав батька на розмову і слухав його.

— Усе здається хорошим, що було раніш, — сказав він, — а хіба той же Суворов не піймався у пастку, яку