Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

княжна і княгиня, які лише раз недовго бачилися під час весілля князя Андрія, обхопившись руками, міцно притискались губами до тих місць, на які потрапили в першу мить. M-lle Bourienne стояла біля них, притиснувши руки до серця і побожно усміхаючись, очевидно, так само ладна заплакати, як і засміятись. Князь Андрій знизав плечима і скривився, як скривлюються аматори музики, почувши фальшиву ноту. Обидві жінки пустили одна одну, потім знову, неначе боячись спізнитися, схопили одна одну за руки, стали цілувати й відривати руки і потім знову почали цілувати одна одну в обличчя, і цілком несподівано для князя Андрія обидві заплакали і знову стали цілуватися. M-lle Bourienne теж заплакала. Князеві Андрію було, очевидно, ніяково; але для двох жінок здавалося таким природним, що вони плакали; здавалося, вони й не припускали, щоб могло інакше відбутися це побачення.

— Ah! chère!.. Ah, Marie!.. — разом заговорили обидві жінки й засміялися. — J'ai rêvé cette nuit… — Vous ne nous attendiez donc pas?.. Ah! Marie, vous avez maigri… — Et vous avez repris…[222]

— J'ai tout de suite reconnu madame la princesse[223], — вставила m-lle. Бур'єн.

— Et moi qui ne me doutais pas!.. — вигукнула княжна Марія. — Ah! André, je ne vous voyais pas[224].

Князь Андрій поцілувався з сестрою рука в руку і сказав їй, що вона така ж pleurnicheuse[225], як завжди була. Княжна Марія повернулася до брата, і крізь сльози любовний, теплий і лагідний погляд її чудових у ту хвилину, великих променистих очей зупинився на обличчі князя Андрія.

Княгиня говорила невгаваючи. Коротка верхня губка з вусиками раз у раз на мить злітала вниз, приторкувалась, де треба було, до рум'яної нижньої губки, і знову, з блиском зубів і очей, відкривалася усмішка. Княгиня розповідала пригоду, що була з ними на Спаській горі і загрожувала їй небезпекою в її становищі, і зараз же по цьому сповістила, що вона всі свої сукні залишила в Петербурзі, і тут буде ходити бозна в чому, і що Андрій зовсім змінився, і що Кітті Одинцова вийшла заміж за старого, і що є жених для княжни Марії pour tout de bon[226], але що про це поговоримо згодом. Княжна Марія все ще мовчки дивилася на брата, і в чудесних очах її були і любов і смуток. Видно було, що в неї встановився тепер свій хід думок, незалежний від мови невістки. Вона посеред її розповіді про останнє свято в Петербурзі звернулася до брата:

— І ти остаточно їдеш на війну, André? — сказала вона, зітхнувши.

Lise зітхнула теж.

— Навіть завтра, — відповів брат.

— Il m'abandonne ici, et dieu sait pourquoi, quand il aurait pu avoir de Pavancement…[227]

Княжна Марія не дослухала і, продовжуючи нитку своїх думок, звернулася до невістки, привітними очима показуючи на її живіт:

— Напевне? — сказала вона.

Княгиня змінилася на виду. Вона зітхнула.

— Так, напевне, — сказала вона. — Ох, це дуже страшно…

Губка в Лізи опустилася. Вона наблизила своє обличчя до обличчя зовиці і знову несподівано заплакала.

— Їй треба відпочити, — сказав князь Андрій, скривлюючись. — Правда ж, Лізо? Поведи її до себе, а я піду до татка. Як він, усе те ж?

— Те ж, те ж саме; не знаю, як на твій погляд, — відповіла радісно княжна.

— І ті ж години й по алеях прогулянки? Верстат? — питав князь Андрій з ледве помітною усмішкою, яка свідчила, що, незважаючи на свою любов і пошану до батька, він знав його дошкульні місця.

— Ті ж години і верстат, ще математика і мої уроки з геометрії, — радісно відповіла княжна Марія, наче її уроки з геометрії були одним з найутішніших вражень її життя.

Коли минули ті двадцять хвилин, яких треба було для строку вставання старого князя, Тихон прийшов кликати молодого князя до батька. Старий зробив відхилення від встановленого порядку на честь синового приїзду: він сказав пустити його в свою половину під час одягання перед обідом. Князь ходив по-старовинному, в каптані і в пудрі. І в той час, як князь Андрій (не з тим невдоволеним виразом обличчя і вдаваними манерами, яких він прибирав у вітальнях, а з тим бадьорим обличчям, що було в нього, коли він розмовляв з П'єром) входив до батька, старий сидів у вбиральні на широкому, сап'яном оббитому кріслі, в пудроманті, віддаючи свою голову Тихоновим рукам.

— А! Воїн! Бонапарта завоювати хочеш? — сказав старий і труснув напудреною головою, наскільки дозволяла це коса, яку тримав, заплітаючи, в своїх руках Тихон. — Візьмись хоч ти за нього як слід, а то він отак незабаром і нас своїми підданими запише. Здорові — І він наставив свою щоку.

Старий був у гарному настрої після дообіднього сну. (Він казав, що по обіді срібний сон, а до обіду золотий.) Він радісно з-під своїх густих навислих брів косив поглядом на сина. Князь Андрій підійшов і поцілував батька у те місце, що він показав. Він не відповів на батькову улюблену тему розмови — глузування з теперішніх військових людей, а особливо з Бонапарта.

— Так, приїхав до вас, тату, і з вагітною дружиною, — сказав князь Андрій, слідкуючи жвавим і шанобливим поглядом за порухом кожної риси батькового обличчя. — Як здоров'я ваше?

— Нездорові, брат, бувають лише дурні та розпусники, а мене ти знаєш: з ранку до вечора зайнятий, здержливий, ну і здоровий.

— Хвалити бога, — сказав син, усміхаючись.

— Бог тут ні до чого. Ну, розповідай, — продовжував він, повертаючись до своєї улюбленої теми, — як вас німці з Бонапартом за вашою новою наукою, що зветься стратегією, битися навчили.

Князь Андрій усміхнувся.

— Дайте опам'ятатися, тату, — сказав він з усмішкою, яка показувала, що батькові дошкульні місця не перешкоджають йому поважати й любити старого. — Я ж іще й не розташувався.

— Брешеш, брешеш, — вигукнув старий, стріпуючи косичкою, щоб спробувати, чи міцно вона заплетена, й хапаючи сина за руку. — Дім для твоєї дружини готовий. Княжна Марія поведе її і покаже і цілий міх набалакає. Це їхнє баб'яче діло. Я радий, що приїхала. Сиди, розказуй. Міхельсона армію я розумію, Толстого теж… висадка одночасна… Південна армія що робитиме? Пруссія, нейтралітет… це я знаю… Австрія як? — говорив він, вставши з крісла і ходячи по кімнаті з Тихоном, який бігав, подаючи частини одягу. — Швеція як? Як Померанію перейдуть?

Князь Андрій, бачачи наполегливість батькової вимоги, спочатку неохоче, а далі все більше й більше пожвавлюючись і мимохіть посеред розповіді за звичкою перейшовши з російської мови на французьку,