Читати книгу - "Таємнича пригода в Стайлзі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Я забув про це, – зауважив я. – Але це була тільки мить.
– Достатньо довго.
– Достатньо довго для чого?
Усмішка Пуаро стала загадковою.
– Достатньо довго для джентльмена, який колись вивчав медицину, задовольнити природну допитливість і цікавість.
Наші погляди зустрілися. Очі Пуаро були приємно таємничі. Він наспівував легенький мотив. Я підозріло подивився на нього.
– Пуаро, – вимовив я, – що було в цій особливій пляшечці?
Пуаро виглянув у вікно.
– Гідрохлорид стрихніну, – сказав він через плече, продовжуючи наспівувати.
– Боже мій! – вимовив я зовсім тихо, але не здивовано, адже очікував цю відповідь.
– Чистий гідрохлорид стрихніну майже не використовують, лише в рідкісних випадках для таблеток. Для виготовлення більшості ліків використовують медичний розчин, рідкий гідрохлорид стрихніну. Ось чому відбитки пальців залишилися відтоді непорушними.
– Як вам вдалося зробити ці знімки?
– Я впустив з балкона свій капелюх, – просто пояснив Пуаро. – Відвідувачам не було дозволено спускатися вниз у ту годину, і тому, попри мої вибачення, колега мадемуазель Синтії спустилася та принесла його.
– Отже, ви знали, що збиралися знайти?
– Ні, не зовсім. Із вашої розповіді я здогадувався, що мсьє Лоуренс мав можливість підійти до шафки з отрутами. Треба було лише підтвердити чи спростувати ймовірність.
– Пуаро, – сказав я, – своїм веселим настроєм вам мене не обманути. Це дуже важливе відкриття.
– Не знаю, – сказав Пуаро. – Проте мене дещо вражає. Без сумніву, це вразило вас також.
– Що саме?
– Гадаю, загалом у цій справі надто багато стрихніну. Уже втретє ми наштовхуємося на нього. Стрихнін був у тоніку місіс Інґлторп, Мейс продав стрихнін в аптеці у Стайлз-Сент-Мері. А тепер знову стрихнін у руках одного з членів родини. Це збиває з пантелику, а я такого не люблю, ви знаєте.
Перш ніж я зміг щось сказати, один із бельгійців відчинив двері та заглянув усередину.
– Унизу леді, питає про містера Гастінґса.
– Леді?
Я зірвався на ноги. Пуаро спустився зі мною сходами. На порозі стояла Мері Кавендіш.
– Я відвідувала одну стареньку в селі, – пояснила вона, – і, як мені повідомив Лоуренс, ви були з мсьє Пуаро. Я подумала, що зайду по вас.
– О, мадам, – сказав детектив, – а я гадав, що ви вшанували своїм візитом мене!
– Так колись і зроблю, якщо запросите, – усміхнувшись, пообіцяла жінка.
– Це добре. Якщо вам знадобиться отець-сповідник, мадам, – вона ледь здригнулася, – пам’ятайте, що отець Пуаро завжди до ваших послуг.
Мері пильно дивилася на нього якусь мить, наче намагалася відшукати в його словах глибше значення, а потім різко змінила тему.
– Мсьє Пуаро, чому б вам не провести нас?
– Із задоволенням, мадам.
Усю дорогу до Стайлзу жінка швидко та гарячково говорила. Мені здалося, що певним чином вона нервувалася через очі Пуаро.
Погода зіпсувалася, і різкий вітер був по-осінньому пронизливий. Мері трохи тремтіла та застебнула своє чорне пальто. Вітер поміж дерев видавав жалібний звук, немовби зітхав якийсь велетень.
Ми піднялися до парадних дверей Стайлзу, та раптом відчули: щось було не так.
Назустріч вибігла Доркас. Вона кричала та заламувала руки. Інша прислуга скупчилася трохи далі, нагостривши вуха.
– О, мадам! Мадам! Не знаю, як вам сказати…
– Що таке, Доркас? – нетерпляче запитав я. – Скажіть нам нарешті.
– Це все ті кляті детективи. Вони заарештували його… Вони заарештували містера Кавендіша!
– Заарештували Лоуренса? – видихнув я.
Доркас дивно глянула на мене.
– Ні, сер. Не містера Лоуренса, містера Джона.
Позаду, голосно зойкнувши, Мері Кавендіш рухнула на мене, і, обернувшись спіймати її, я зустрівся з тихим тріумфом в очах Пуаро.
Розділ одинадцятий
Версія обвинувачення
Суд над Джоном Кавендішем за звинуваченням у вбивстві його мачухи відбувся через два місяці.
Небагато скажу про тижні, які пройшли з моменту останньої події, але моє захоплення і співчуття були повністю на боці Мері Кавендіш. Вона палко встала на захист свого чоловіка і, відхиляючи найменшу думку про його вину, боролася за нього всіма силами.
Я висловив своє захоплення Пуаро, і він задумливо кивнув.
– Так, вона з тих жінок, які найкраще проявляють себе в часи незгод. Тоді розкриваються їхні найщиріші почуття. Гордість і ревнощі…
– Ревнощі? – перепитав я.
– Так. Ви не помітили, що вона надзвичайно ревнива жінка? Як я вже казав, мадемуазель переступила через свою гордість і ревнощі. Вона думає тільки про свого чоловіка та про жахливий фатум, що нависає над ним.
Він говорив із таким почуттям, а я дивився на нього, не відводячи погляду, пригадуючи той полудень, коли він сумнівався, говорити чи ні. Враховуючи його чулість до «щастя жінки», я був задоволений тим, що його позбавили права вирішувати.
– Навіть зараз, – сказав я, – мені важко повірити. Бачте, я і в останню хвилину думав, що це Лоуренс!
Пуаро всміхнувся.
– Знаю.
– Але Джон! Мій старий друг Джон!
– Кожен убивця, мабуть, чийсь старий друг, – по-філософськи провадив Пуаро. – Не можна змішувати почуття та розум.
– Мушу сказати, що ви могли б і натякнути мені.
– Мабуть, я так не вчинив, mon ami, тому що він – ваш старий друг.
Його слова трохи стурбували мене, оскільки я згадав, як по-діловому розповідав Джону про гіпотези Пуаро, які, як я тоді вважав, стосувалися Бауерстайна. До речі, з нього зняли всі обвинувачення. Проте, хоча цього разу він виявився надто розумним для них і обвинувачення в шпигунстві так і не довели, та на майбутнє крила йому добряче підрізали.
Я запитав Пуаро, чи засудять Джона. На моє превелике здивування, він відповів, що, навпаки, надзвичайно ймовірно, що Джона виправдають.
– Але, Пуаро… – запротестував я.
– Друже мій, хіба ж я з самого початку не казав вам, що не маю доказів? Одна річ – знати, що людина винна, а зовсім інша – довести це. А в цій справі дуже мало доказів. І це – головна проблема. Я, Еркюль Пуаро, знаю, але мені бракує останньої ланки ланцюга. І поки я не знайду цю останню ланку… – Він похмуро похитав головою.
– Коли ви вперше запідозрили Джона Кавендіша? – запитав я за мить.
– А ви взагалі не підозрювали його?
– Ні, справді.
– Навіть після тієї підслуханої частини розмови між місіс Кавендіш та її свекрухою й після її нещирих відповідей на попередньому слуханні?
– Ні.
– То ви не можете скласти докупи два і два та докумекати, що коли то не Альфред Інґлторп сварився зі своєю дружиною – а ви пам’ятаєте, що він наполегливо заперечував це на слуханні, – то це або Лоуренс, або Джон. Якщо це Лоуренс, поведінка Мері Кавендіш не зрозуміла. Але, з іншого боку, якщо це був Джон,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємнича пригода в Стайлзі», після закриття браузера.