Читати книгу - "Ворог, або Гнів Божий"

– Ви хотіли сказати, обласний центр Донецької області, Україна? – уточнив я.

– Я хотів сказати те, що сказав.

Тут у розмову втрутився Забіяка:

– Капітане Принципе, не варто грати з нашими нервами. Не на вашу користь така гра. Краще слухайте, як воно буде далі і чим може скінчитися.

Він підійшов до мене і тихим голосом розповідав страшні й дивні речі, які тільки підтверджували, що грати в війну можуть виключно обрані. Всі інші – звичайні пішаки для підступної смерті й забаганок сильних світу цього.

Коли він закінчив, я підняв на нього свої очі.

– Як ви на мене вийшли?

– Нам допоміг той, хто вас зустрів у Маріуполі.

«Цвирун! Гнида клята», – мовив я про себе.

Далі я спитав те, власне, через що все і почалося. Я запитав про Андрія.

– Хто вбив нашого друга?

Забіяка витримав мій погляд і сказав:

– Його вже немає в живих, як і того, хто це зробив. Навіщо турбувати наших мертвих?

– Я хочу знати правду, – наполягав я.

– А я хочу на море, десь на далекий безлюдний острівець, з однією або ж двома незайманими мулатками, яких і позбавлю цноти під шелест величних хвиль та сяйво ранішнього сонця, – сказав Забіяка і я зрозумів, що цього разу не почую від нього правди.

– Я потребую зв’язку з вашим керівництвом, – голос Креніна різав моє вухо. Навіщо було питати мене про зв’язок з керівництвом, коли майор ФСБ стояв у парі зі старим другом генерала?

«Або він не знає про їхню дружбу, або не хоче світити Забіяку», – подумав я, але сказав зовсім інше:

– Це можливо лишень за умови гарантії моєї безпеки.

Кренін задумався. Я зрозумів, що він наразі приймає рішення щодо моєї подальшої долі.

– Я гарантую вашу безпеку, – сказав Забіяка, і я помітив, що його слова дуже не сподобалися росіянину. Він подивився на Забіяку, але той лишень хитнув головою, наче казав, що все, мовляв, гаразд. Я повністю контролюю ситуацію. І тут я задумався, ким же насправді є той Забіяка, котрий ногами відчиняє двері в найвищі кабінети офіційного Києва і з такою ж самою легкістю віддає накази офіцерам ФСБ?

Зі слів генерала та Мирона я знав, що нашого Бульдога пов’язують із цим торговцем смертю давні дружні відносини. Вони, наче я та Нечипайло, з юних літ разом йшли однією стежкою радянських спецслужб, аж поки один не залишився служити незалежній Україні, а інший – розпродавати оборонні залишки Союзу. І ось доля знову зводить тих двох на теренах українського Донбасу, Забіяка дає гроші на операцію «Ворог», а я зустрічаю його, перебуваючи в полоні у проросійських бойовиків. Так хто ж ви, пане Забіяко? І під яким соусом вас треба подавати до столу?

Три наступні доби я провів у підвалі колишньої будівлі СБУ. Час від часу мене лупцювали, але не дуже сильно і без застосування особливо жорстоких тортур. Крізь стіни я чув крики, нелюдські стогони, що долинали з інших камер, і, стиснувши кулаки, наказував собі нічого не забувати й не пробачати.

– Ми повернемося, хлопці. Обов’язково повернемося, і тоді усі ці шакали відповідатимуть за свої злочини. Ми помстимося їм, мої бідолашні українці. Потерпіть трішечки, і ми повернемося, – шепотіли мої губи, а мозок розривало на частини від відчаю та усвідомлення власної неспроможності щось змінити.

Четвертого дня за мною прийшли. Мене вели коридорами, час від часу випробовуючи мої нирки на спроможність тримати удар. Згодом я опинився у кабінеті, де вже були Кренін та ще двоє не відомих мені чоловіків. Забіяки не було, і це насторожувало.

– Значить так, Принцип, – сказав Кренін, одразу приступаючи до справи. – Ми вийдемо з Донецьку вночі. Я і ви. Просуватимемося до Новоазовська, де на нас чекатиме катер. Ви повинні виконати одне завдання, якщо хочете, аби ваша операція не стала публічним здобутком.

– Яка саме операція? – спитався я.

– Та сама, де наш друг виступає у ролі головного спонсора.

– Вам уже не цікаве побачення з моїм керівництвом?

Кренін подивився на мене, потім перевів погляд на двох інших і сказав:

– Чи може стати у пригоді овоч там, де йде війна?

– Не зрозумів.

– У вашого генерал інсульт. Невідомо, чи залишиться живим. Мирон ваш зник, а капітана Нечипайла відкликано до Києва. Які ще будуть запитання?

Я опустив голову, не бажаючи вірити в те, що чув.

– Послухайте, капітане. Ми теж зацікавлені у тому, що ви розпочали. Тож об’єднаймо наші зусилля і закінчімо цю безглузду війну, – чоловік, який звертався до мене, нагадував одного високого чина з ФСБ, фото якого нам показували ще в перші місяці війни. Коли ж я пригледівся до нього, зрозумів, що це він і є.

– Що я чую? Ви йдете проти свого імператора? – сказав я і отримав удар у підборіддя.

Я харкнув кров’ю, залишаючись при своєму цинізмі та почутті справедливості.

– Ви хочете здійснити заплановане? – запитав він мене.

– Звичайно, що хочу.

– Тому слухайте, що маєте робити.

Він підійшов до мене, показав фото Ірини і став давати настанови, згідно з якими я й діяв у недалекому майбутньому, коли по грішній нашій Землі вже бігло літо, даруючи радість і сонце одним та смерть і тортури іншим.

– Ми думаємо з вами у одному руслі, – сказав я йому, згадуючи те, як ми розробляли той план разом – генерал, Мирон, я та Нечипайло. І досі у моїх вухах гомонять слова нашого старшого:

– Не варто витрачати багато часу на польових командирів, агентів, ватажків диверсійних груп та іншу наволоч. Прийшов і вбив. То все побіжне, легко заміниме. Концентруйтеся на головному, на ворогу, робіть усе тихо і таємно, аби дістатися справжньої цілі, що ховається за міцними стінами підступного Кремля.

Розділ 4

Інвестор

* * *

– Ех, Павлуша, Павлуша. Брате мій! Чому життя таке блядське? – спитав я самого себе і влив у горлянку чарку горілки. Потім ще одну й ще одну, і так пив, аж поки мені не стало зле.

Далі я блював на перський килим, виміняний мною в одного арабського шейха на дві ракетні установки «Смерч». Мені було наплювати на той килим, як і на всю зброю, яку я продавав, вимінював, дарував, крав та забирав у інших. Єдине, що мене бентежило, – мій друг Павлуша. Бульдог, генерал, людина, яка колись давно врятувала моє нікчемне, але таке миле й приємне життя.

Інсульт.