read-books.club » Фантастика » Заради майбутнього 📚 - Українською

Читати книгу - "Заради майбутнього"

180
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Заради майбутнього" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 54
Перейти на сторінку:
що заспокоювати йому вдається десь так само, як танцювати балет чи писати вірші, але відчував, що мусить щось говорити. Цього разу обстріл відкрили так раптово, що Ельвіра, яка збирала по окопах брудні тарілки, не встигла перескочити до Гуцула, щойно «зашепотіли» перші міни: Гордій заліг у траншеї, викопаній на тридцять метрів ближче до дороги. Дівчина, згорбившись, сиділа в окопі обличчям до Міті та тремтіла; з темних, схожих на дві масляні плямки очей струменіли сльози. Ельвіра плакала безгучно, не схлипуючи та не рюмсаючи.

— Не плач, усе буде добре. — «Які напрочуд заспокійливі слова, особливо коли зграя п’яних мавп у ліску за сім кілометрів звідси безперервно валить по тобі 120-міліметровими мінами».

Пухлий підвів голову над бруствером. Роззирнувся.

Шух-шух-шух-шух-шух-шух-шух!

Хтось закричав:

— Міна!

Капітан праворуч від Міті скомандував:

— ЛЯГАЙ!

І Мітя знову пригнувся.

Команда була зайвою, бо після першого ж залпу бійці попадали в укриттях: їхні шапки ще висіли в повітрі, а вони вже лежали, уткнувшись носами в мерзлу землю й накривши голови долонями зі сплетеними в замок пальцями. Після стількох днів на передовій їм не треба було пояснювати, як поводитися, коли по позиціях починає лупити мінометна батарея.

БАХ!!!

Пухлий краєм ока дивився на заплакану Ельвіру й думав про те, чому в усіх фільмах про війну снаряди наближаються з розкотистим виттям і свистом, хоча насправді ледь чутно шурхотять, неначе розрізаючи повітря. Ось знову… шух-шух-шух… пауза… БАХ!!! Цього разу дуже близько. Мітя став на ноги та вистромив носа над краєм траншеї. На голову сипалися грудки землі й дерев’яні скалки. Вирва зяяла за метр від окопу, що пролягав уздовж дороги; хлопець бачив, як із пошкодженого бруствера сповзає земля впереміш із брудним снігом.

«Суки, майже влучили. Ще б трохи лівіше — і просто в окоп».

— Усі живі? — крикнув Батурин.

В окопі біля дороги хтось глухо застогнав. І доки Мітя встиг усвідомити, що то, напевно, саме та траншея, в якій заліг Гордій Клименко, Ельвіра вискочила з укриття і, по-жіночому потішно задираючи худі ніжки, побігла до свіжої вирви.

— Стій! Ти куди?! — жахнувся Пухлий.

Дівчина не зреагувала.

— Що там? — визирнув капітан, побачив Ельвіру та ледь не загарчав: — Дурепа! Назад!

— Гуцул! Гуцул! — загукав Мітя.

Але від дороги ніхто не обізвався.

Зі сходу долетіло зловісне «шух-шух-шух», попереджаючи про наближення чергового фугаса.

— ЛЯГА-А-АЙ!!! — водночас заволали з півдесятка горлянок: Юра Тінь, Паша Бізон, Мітя Пухлий, Ілля Камаз та інші. І те «лягай!» стосувалося лише дівчини, ніхто з бійців третьої роти опускати голову не збирався.

БАХ!!!

Міна перелетіла укріплення та вибухнула за спинами бійців, щоправда, не так далеко, як хотілося б. Мітя Нагорняк відчув, що потилицю обдало землею.

Ельвіра була на півдорозі між траншеями.

Шух-шух-шух-шух…

Їй залишалося не більше ніж десять кроків. Тієї миті, коли Пухлий повірив, що Ельвіра добіжить, устигне пірнути в землю перед тим, як черговий снаряд розірветься, наповнивши повітря смертоносними осколками, дівчина несподівано спинилася.

— ЩО ЗА?!. — ревнув капітан.

В окопі зчинився гармидер. Закричали всі відразу, навперебій.

— Біжи!

— Не стій!

— На землю!

— Гуцул! Гуцул! Гу-у-уцул, твою мать!

Ельвіра не реагувала. Вона виструнчилась і завмерла, випроставши руки вздовж тіла та втупившись поглядом поперед себе.

БАХ!!!

Міна рознесла на друзки один з бетонних блоків, що перекривав ґрунтовку перед блокпостом, і Мітя зненацька збагнув, що наступним пострілом вони її накриють. І тоді Пухлий зробив те, на що ще чотири місяці тому нізащо не наважився б, — кулею вилетів з окопа й помчав через відкриту ділянку до дівчини.

Шух-шух-шух…

За п’ять метрів від Ельвіри молодший лейтенант Нагорняк усвідомив, що добігти не встигне. Закриваючи руками голову, хлопець витягнувся на землі за півсекунди до того, як осколково-фугасний снаряд торохнув у бруствер за двадцять кроків ліворуч. На щастя, міна рвонула відразу. Бойовики могли налаштувати детонатор на затримку, тоді вона відскочила б від землі та вибухнула в повітрі, накривши всіх, хто опинився поряд, саваном з осколків. Коли ж снаряд розривається в момент контакту із землею, осколки порскають спрямованим угору конусом і не зачіпають того, хто притискається до землі.

БАХ!!!

Двома осколками Ельвіру ледь не розрубало навпіл і кинуло на Пухлого. Хлопця оглушило вибухом, але він знайшов у собі сили стати на ноги, схопити дівчину під пахви та заволокти до окопа. Він думав про те, що черговий снаряд не забариться, намагався відчути, чи немає поранень на тілі, дивувався восковій податливості її тіла. Розмазуючи теплу кров по заляпаних брудом штанях і куртці, Мітя Нагорняк перевернув Ельвіру обличчям до себе. Неправдоподібно темні, маслянисті й іще вологі очі не рухалися й зазирали вдалечінь (повз нього, напевно, зміркував Пухлий), розглядаючи хмарки, що безтурботно пливли на десятикілометровій висоті над подзьобаною вирвами землею.

І хоч Ельвіра ще була жива, Мітя зрозумів, що вона більше не повернеться звідти, куди задивилися її очі.

7

— Це вона… — Пухлий відбивався, силкуючись вирватися з рук Бізона. — ЦЕ ВОНА! — закричав він. — Я впізнав її!

Іллі Камазову вдалося видерти у Міті автомат, коли все почалося. Щоправда, якби не Паша Білаш, Пухлий задушив би її голими руками. Бізон витягнув молодшого лейтенанта на дорогу, де його обступили інші бійці. Та попри все Мітя не полишав надії вирватися.

— Пустіть мене, суки! — На губах з’явилася піна. — Невже ви… Як ви… не… Бляха, це ВОНА! ВОНА!

Камаз показав водію маршрутки, що той може рушати. Двигун захурчав, і автобус почав набирати оберти, підскакуючи на нерівній дорозі. Перелякані пасажири недобрими поглядами проводжали знавіснілого українського офіцера.

На галас підбіг капітан Батурин.

— Що трапилося?

Бізон, який досі стримував Пухлого, стенув плечима.

— Вона нахилилася… нахилилася й тихо спитала… спитала в мене… — з жахливим хрипом виштовхуючи слова, пояснював Мітя, — чи сподобалася… нам… качка… вона… спитала мене… капітане, це була ВОНА!

Юрій Батурин зиркнув навздогін маршрутці, що швидко віддалялася, прямуючи до села Заможне. Під Заможним стояли танки бойовиків, і ризикувати солдатами, щоб наздогнати автобус, він не міг.

— Заспокойся, Пухлий, — спокійно наказав командир роти. — А ти, — кивнув Камазу, — віддай йому зброю.

— Капітане… — прохрипів Мітя.

— Замовкни, — обрубав Батурин.

Пухлий заскреготав зубами, округлі щоки вкрилися багряними плямами:

— Чому я маю мовчати? Чому ми маємо мовчати? Що це, блядь, за війна така?! Вони закидають нас мінами та снарядами, підсилають своїх

1 ... 35 36 37 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заради майбутнього», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заради майбутнього"