Читати книгу - "Заради майбутнього"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
3
— Ну що там? — задерши голову, спитав капітан.
Напруження зростало, обстріли частішали й щодень ставали більш масованими. На ділянці Павлополя, Заможного та Мирного повсякчас з’являлися розвідувальні групи бойовиків, відтак тридцятишестирічний командир третьої роти капітан Юрій Батурин, позивний — Тінь, вирішив особисто вибратися на рекогносцировку. Після поранення в литку, отриманого під Пісками влітку 2014-го, дертися на опору високовольтної ЛЕП він не наважився й послав нагору Пухлого.
— Чотири Т-72, шість «Градів», шість самохідних установок. Здається, «Гвоздики».
— І все?
— І все. — За мить Пухлий мотнув головою і виправився: — Ні, чекайте, то «Акації». Не «Гвоздики», це точно — 152-міліметрові «Акації».
— Твою мать, — крізь зуби процідив капітан. За ніч бойовикам пригнали потужне підкріплення: учора танків виднілося лише два, а САУ не було взагалі. — Впевнений, що то «Акації»?
— Так.
Батурин попервах не повірив. Звідкіля цей салага, що захлинається шмарклями під час кожного обстрілу, може знати, який вигляд має самохідна гаубиця 2С3 «Акація»?
— Звідки знаєш?
— Я в університеті писав статті про сучасну зброю для журналу «XXL».
«Краще б тебе навчили міномет під обстрілом заряджати».
— Злазь.
— Слухаюсь, капітане!
Пухлий опустився до краю драбини та зістрибнув на мерзлу землю.
— Якийсь рух біля броні помітив? — спитав капітан, забираючи бінокль.
— Ні, просто стоять.
Тінь криво посміхнувся:
— Чекають на новий гумконвой, — розвернувся та закрокував до блокпоста.
— І що будемо робити? — ледве встигаючи за високим командиром, кинув Пухлий.
Капітан невдоволено чвиркнув через плече:
— Нічого.
Пухлий і сам знав, що нічого. Немає наказу.
— Я доповім комбату, і все, — доказав Батурин.
— А якщо вони завтра попруть на нас?
Тінь знизав плечима:
— Щось вигадаємо.
— У нас боєкомплект — на дві години бою! — не вгавав Пухлий. Після боїв під Дебальцевим із важкого озброєння у третьої роти лишився один 82-міліметровий міномет 1943 року випуску. Кожен солдат мав по п’ять магазинів із набоями, і тільки на лічених автоматах були підствольні гранатомети.
— Якщо попруть, викличемо на підмогу батальйонну мінометну батарею. А з нею й боєприпаси підвезуть.
— А якщо не підвезуть?
— Підвезуть.
— А якщо все ж таки не підвезуть?
Тінь раптово розлютився, спинився й різко розвернувся, від чого Мітя Нагорняк ледь не налетів на командира. Зціпивши зуби та спопеляючи набридливого молодшого лейтенанта поглядом, капітан Батурин відкарбував:
— Тоді, Пухлий, будеш відстрілюватися лайном!
4
— Хто її пустив сюди? — просичав Мітя.
Довкола вогнища грілися Бізон, Тюбик, Камаз і ще двоє рядових: сорокарічний Гордій Клименко з Рахова, позивний — Гуцул, і його товариш, схожий на цигана Йосип Куцина, позивний — Мадяр.
— Слухай, командире, — почав Гуцул. Довгий, наче смерека, з чорними вусами, він говорив, як індик, — із виразним закарпатським акцентом. — Їй нема куди йти. Нехай поїсть, відігріється.
— Ми її не гнатимемо, — махаючи головою, підтвердив Паша Білаш. — То не кіпішуй і йди в сраку.
Подалі від чоловіків, на межі світла й тіні, зібгавшись у крихітну, закутану старим одягом грудку, сиділа Ельвіра. На її колінах стояла миска з кашею, біля ніг — кружка з чаєм, але було видно, що дівчина не торкнулася їжі.
Пухлий повертався з блокпоста й почувався надто втомленим, щоби сперечатися.
— Не пускайте її до тарілок. — Хлопець із ненавистю дивився на розмитий силует за багаттям. А потім, уже збираючись іти, стомлено додав: — Я пристрелю її, пристрелю без попередження, якщо побачу біля польової кухні.
5
Той тиждень, коли Ельвіра Мовчан почала поратися на польовій кухні третьої роти, став першим від часу поновлення активних обстрілів, упродовж якого третя рота обійшлася без «двохсотих». Іще через три тижні — на початку січня, — протягом яких, незважаючи на те що з позицій бойовиків на вісімнадцятий і прилеглі до нього блокпости летіло все, що може горіти й вибухати, про дівчину заговорили як про оберіг. За весь цей час третя рота втратила одного бійця — Мадяра, котрому осколком вибило око. Солдати з інших рот, виставлених уздовж лінії розмежування, яку перед черговою імітацією мирних переговорів у Мінську бойовики відчайдушно намагалися відсунути на захід, приходили на неї подивитися, проте дівчина ховалася від чужих чоловіків.
Ельвіра й від своїх іноді ховалася, особливо коли хтось із бійців третьої роти напивався, що, будемо відверті, траплялося часто.
Дівчина нікому не розповідала, звідки прийшла й чому захотіла допомагати солдатам. Єдиним, кому пощастило її розговорити, був Гуцул. Ніхто не знав, як Гордію це вдалося (напевно, причина крилася в тому, що він не пив). Їх часто бачили разом. Ельвіра щось тихо розповідала Гуцулу, розповідала, звісно, російською, а він заспокійливо й по-батьківськи розважливо белькотів їй у відповідь індичачим діалектом української мови. Навіть Мадяр не завжди розумів, що каже Гордій Клименко, Ельвіра й поготів не тямила, та попри це вони чудово ладнали: дівчина завше бігла до Гуцула під час обстрілів, затаювалася за його спиною, коли бачила незнайому солдатню з інших рот, і виплакувалася на його плечі, коли її чимось ображали. Останнє сталося лише раз і більше не повторювалось, оскільки прапорщика першої роти Толю Білянського — шкодливе, жовчне й озлоблене на всіх створіння, — який нагримав на Ельвіру просто тому, що втрапила під гарячу руку, били всією третьою ротою не просто на очах, а за безпосередньої участі капітана Юрія Батурина, били так довго й пристрасно, що після закінчення колективного виховного процесу бідолашний прапорщик Толя став схожим на жертву мордувань, яку щойно звільнили з катівні сепаратистів.
Другою людиною, з ким Ельвіра могла би спілкуватися, був… Мітя Нагорняк. Пухлий — єдиний, окрім Гуцула, боєць третьої роти, який принципово не вживав алкоголю. Але дівчина тікала та ховалася, щойно хлопець з’являвся в її полі зору.
Молодшому лейтенантові Міті Нагорняку знадобилося кілька днів, щоби змиритися з тим, що ротному кухареві допомагає напрочуд тиха й малослівна «дівчина, яка прийшла зі сходу». Щоправда, ще днів десять по тому він витягував з власної тарілки шматки й кидав їх батальйонному дворнязі Тузу перед тим, як починати їсти. Зрештою заспокоївся й припинив. Ба більше, з часом Пухлий так звик до присутності Ельвіри, що несподівано для самого себе затужив, коли вона загинула.
6
— Та заспокойся, все буде нормально, нічого не станеться з твоїм Гуцулом. Зараз відстріляються, і побіжиш до нього.
Пухлий і сам розумів,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заради майбутнього», після закриття браузера.