Читати книгу - "Нічний черговий"

У Санкт-Моріц ми приїхали дружною трійцею. Я дізнався, що живуть вони в Грінвічі, штат Коннектікут, що містер Слоун пристрасний гравець у гольф, що він має справу з будівництвом, що він сам коваль власного щастя, що Флора, як я і здогадався, не перша його дружина, що в Дірфілді у нього є син, який, слава богу, не відпускає довгих патлів, що сам він голосував за Ніксона, що Уотергейтська справа через місяць заглухне і демократи вибачатимуться за зняту ними бучу, що вони їдуть у Санкт-Моріц утретє, що вони два дні були в Цюріху, де Флора хотіла дещо купити, і що вони мають намір зупинитися в готелі «Палас».

— А ти де будеш, Дуг? — спитав у мене Слоун.

— У «Паласі»,— сказав я без найменшого вагання. Звичайно, я не міг собі цього дозволити, але мені потрібно було за будь-яку ціну не випускати з-під нагляду своїх нових друзів.— Думаю, там буде весело.

Коли ми приїхали в Санкт-Моріц, я почекав разом з ними, доки прийде їхній багаж. Жоден з них не прореагував на появу моєї синьої валізи.

— Ти знаєш, що в тебе незамкнені речі? — спитав Слоун.

— Зламався замок, — пояснив я.

— Треба відремонтувати, — порадив він, коли ми виходили з купе.— У Санкт-Моріці повно італійців.

Його зацікавленість могла щось означати. А може, й ні. А якщо ця парочка — найкращі актори в світі?

У них було вісім повнісіньких валіз, та жодна з них не була схожа на мою. Але знов-таки це ще нічого не означало. Нам довелося взяти для багажу ще одне таксі, яке їхало за нами до готелю по засніжених вулицях міста.

Готель мав свій невловимий, невизначений, дратівливий аромат. Аромат грошей. Солідних грошей. Вестибюль був схожий на зал великого банку в Нью-Йорку. Гостей обслуговували в шанобливій тиші, ніби вони були старовинними коштовними іконами, гідними поклоніння. Мені здавалося, що навіть маленькі розкішно вдягнені діти, які гордовито вигулювали по м'яких килимах у супроводі своїх англійських няньок, відчували, що я не належу до їхнього кола.

Усі, хто в цей час був біля столів адміністратора і портьє, потисли руку містеру Слоуну і вклонилися місіс Слоун. Очевидно, минулого разу їм дісталися королівські чайові. Але чи може людина, що має таку жінку, як Флора, і живе в таких готелях, як «Палас», розгулювати з чужими сімдесятьма тисячами доларів у кишені? Та ще й до того носити чужі черевики? Я вирішив, що може. Адже Слоун сам зізнався, що він коваль власного щастя.

Коли я сказав клерку за столиком адміністратора, що не замовляв номера заздалегідь, його обличчя набрало холодного виразу працівника модного готелю в сезон відпусток, коли «вільних місць немає». Він умить розгадав, хто я є насправді.

— Боюся, сер,— почав він,— що...

— Це мій друг — втрутився, підходячи до нас, містер Слоун.— Поселіть його, будь ласка.

Клерк подивився у книгу і сказав:

— От хіба що номер на двох... Я можу..

— Я згоден,— поквапився я з відповіддю.

— Скільки ви пробудете у нас, містере Граймс? — запитав клерк.

Тепер я завагався. Хто знає, чи надовго вистачить мені п'яти тисяч у такому місці?

— Тиждень,— твердо відповів я і вирішив: не буду вранці пити помаранчового соку.

До ліфта ми рушили всі разом. Мені дали кімнату поруч з номером Слоунів. Для мене було б зручніше, якби стіни тут були тонші або якби я мав якісь знання з радіоелектроніки.

У моїй просторій кімнаті стояло велике двоспальне ліжко з рожевим атласним покривалом. З вікна відкривався величний краєвид на озеро і гори, чисті й білі у вечірніх відблисках сонця. За інших обставин усе це сприяло б гарному настрою. А тепер тільки здавалося, що природа тут бездумна і теж дорого коштує. Я запнув штори і, не роздягаючись, повалився на ліжко. Рожевий атлас лагідно зашелестів під моїм тілом. Мені здавалося, що я й досі вдихаю парфуми Флори Слоун. Я намагався зметикувати, як мені щонайшвидше з'ясувати, чи справді саме Слоун потрібна мені людина. Мій мозок стомився і працював мляво. Два дні в Цюріху вичерпали мою енергію. Мурахи поза шкірою посвідчили, що я нічого не можу придумати, і доведеться просто чекати, що буде далі. Але якщо я достеменно дізнаюся, що на Слоуні моя краватка й черевики, що мені тоді робити? У мене почала боліти голова. Я підвівся, знайшов у шкіряному несесері аспірин і проковтнув дві таблетки.

Після цього задрімав, раз у раз прокидаючись від тривожних снів. Мені весь час привиджувалася людина, чи то Слоун, чи то Друсак, яка брязкала ключами.

Прокинувся я від телефонного дзвінка. Флора Слоун запрошувала мене повечеряти з ними. Я постарався прийняти запрошення з належним ентузіазмом. Вона сказала, що переодягатись до вечері не треба, що ми їдемо за місто. Якимсь чином Білл забув покласти у валізу свій смокінг, і тепер він летить з Америки, але ще не прибув. Я сказав, що мене це цілком влаштує, і пішов прийняти холодний душ.

Зустрілися ми в барі готелю, щоб випити чогось перед вечерею. На Слоуні був темно-сірий костюм. Не мій. Черевики він також перевзув. За столиком сиділа ще одна пара, яка теж прилетіла на нашому літаку і теж була з Грінвіча. Вони встигли сьогодні трохи покататися, і жінка вже кульгала.

— Це чудово! — раділа вона.— Тепер я зможу наступні два тижні просто грітися на сонечку.

— До весілля,— сказав її чоловік,— вона торочила мені, що страх як любить лижі.

— Але ж, дорогий, то було до весілля, — благодушно мовила жінка.

Слоун замовив пляшку шампанського. Вона швидко спорожніла, і Слоунів знайомець замовив другу. Треба буде забратися з Санкт-Моріца до того, як настане час віддячувати їм. Живучи так, любити бідних неважко.

Ми вирушили до ресторану, розташованого у простому сільському будинку неподалік від готелю, і випили ще чимало шампанського. Ціни там були далеко не такі скромні, як приміщення. Під час вечері я дізнався про Грінвіч набагато більше, ніж мені потрібно,— кого мало не вигнали з клубу гри в гольф, яка дама з яким із гінекологів займається «цим самим», скільки коштує прибудова до вілли Пауелсів, хто наймужніше боровся проти спільного навчання з чорними дітьми. Навіть якби мені гарантували, що до кінця тижня