Читати книгу - "Серце гріє"

— Одна система. Три входи й розгалужена мережа коридорів, печер і гротів. Усередині зорієнтуємося.

Грандмайстер похитав головою. «Суще божевілля! Вони всі там загинуть!» Але відговорювати учнів від цієї витівки були марно — пташенята хотіли летіти, навіть якщо політ міг коштувати їм життя.

— Відпочиньте добре та вирушайте в Ханам іще до світанку. Шлях із Ханама до гір Ахашши займе у вас день, можливо, трохи більше. І будьте обережні, — попросив грандмайстер.

— Ми повернемося вп’ятьох! — пообіцяв Нел.

П’ятий день, місяць осіннього рівнодення

У Ниджамі панувала осінь. Ліс на підступах до гори Ахашши здавався вимерлим, кістяки дерев прорізували сіре небо, немовби вгризаючись у безпросвітне марево. Листя на землі, прим’яте дощем, ледь відчутно тхнуло гнилизною. Коли копита коня торкалися ґрунту, замість похрупування ламких листочків до вух подорожан долинало бридке чвакання.

Поступово дерева змінилися невисоким безлистим чагарником. Подекуди на голих гілочках спалахували червоно-золотим полум’ям запізнілі листочки — пориви холодного вітру смикали їх у різні боки, намагаючись відірвати від рідної гілки та кинути на землю, у сіро-буре болото.

Нарешті вдалині змалювався пік Ахашши. Вологе повітря перетворило гірську породу з червоної на темно-бордову, й здавалося, що гора вкрита застиглою кров’ю.

Подорожани їхали мовчки, тривожно вдивляючись у сіру імлу. Каламуть поступово густішала, безбарвний день змінився таким само вечором. Ніхто з чотирьох джун-вей раніше не бував у цих краях — та й лише дехто з майстрів міг із повним правом нанести Ниджам на карту своїх подорожей. П’ятдесят років тому в цій країні спалахнула кривава релігійна війна — причому незацікавленим у конфлікті сторонам вона могла здатися суперечкою ні про що, на кшталт «мазати масло на хліб, чи на хліб мазати масло». Але загинули тисячі людей, кілька міст було сплюндровано, й тепер, майже за півстоліття, країна так і не оговталася від наслідків тієї різанини. На дорогах господарювали банди, процвітала наркоторгівля та нелегальна торгівля людьми, жителі злидарювали.

Діти навмисно вибрали дорогу подалі від населених пунктів і второваних трактів — на зіткнення з розбійниками в них просто не було часу.

Коней сховали за величезною брилою. Вхід у печери був на висоті метрів тридцять над землею. Майя судомно ковтнула, відчуваючи, як душа повільно опускається по тілі дедалі нижче.

— Може, пошукаємо іншого входу? — тихо поцікавилася вона, ніяково посміхаючись.

— Біля західного входу бандити отаборилися. А північний — ще вище, — відповіла Тара.

— Звідки ти знаєш?

— У Ханамі випадково почула.

Насправді це була напівправда. Тара навмисно поцікавилася в говіркої служительки храму ситуацією в Ниджамі й особливо поблизу гори Ахашши. З оповіді служительки випливало, що гора — притулок бандитів та іншої погані. Ханам лежав майже біля самого кордону, тож місто іноді навідували гості з «ближнього зарубіжжя», щоб збути крадене, а потім витратити гроші на випивку та жінок. Тому ниджамців у місті не любили, а на мандрівників, які вирішили навідати зруйновану війною країну, дивилися з підозрою або з жалем — як на божевільних.

Повзти вгору холодними мокрими скелями було дуже складно. Ціпеніли пальці, раз у раз зіслизали з гладкої поверхні каменю, за кожної спроби пересунути ногу жмені дрібного щебню обсипалися межи очі тому, кому не пощастило виявитися внизу. Кілька разів Майя зривалася зі скелі й тільки мотузка, якою обв’язалися члени команди, рятували дівчину від неминучої смерті. «Це найстрашніший відрізок подорожі. Зараз важко, зате потім буде легше!» — переконувала себе чарівниця.

Нарешті четверо подорожан зібралися біля входу в печеру.

Усередині було дуже темно. Якийсь час вони просувалися навпомацки, поки на стінах не з’явилися перші нарости шичжи. Прожилки грибниці м’яко, рожевувато світилися.

Тепер можна було розгледіти звислі зі стелі темно-червоні, теж із рожевими жилками, сталактити й сталагміти, які гострими піками виростали зі стелі й підлоги.

— Як у пащі акули йдеш, — прошепотів Нел. — А ми тут не заблукаємо?

— Заблукаємо, — погодився Грей, — якщо не запам’ятаємо шляху.

— І хто в нас його запам’ятовує? — обережно поцікавилася Майя.

— Я запам’ятовую, все нормально, — заспокоїла подругу Тара. — Але я чула, що точна кількість печер і переходів у горах Ахашши дотепер невідома — як ми знайдемо Дарта?

— Швидше за все, вони десь на глибині — як опустимося сотні на дві метрів, я перевірю магічне випромінювання, — відповів Грей.

— Сотні зо дві чого? — тихо перепитала Майя.

— Сотні зо дві метрів, — повторив слова напарника Нел.

У чарівниці запаморочилася голова. Схоже, страх висоти не зовсім виключає страху глибини.

«Я злякаюся на секундочку, — дозволила собі Майя, — а потім відразу перестану боятися!»

Сказати це було набагато легше, ніж зробити.

Якийсь час вони пересувалися широкою лазівкою, котра поступово сходила вниз. Кам’яниста підлога печери не дозволяла ногам ковзати, тому спуск можна було навіть назвати зручним. Якщо, звичайно, не думати про те, куди він вів…

Іноді в боки від хідника відгалужувались інші коридори, вузькі та високі, схожі на тріщини, або широкі, округлі — наче роззявлені пащеки величезних тварин, які запрошують тебе на вечерю в якості закуски.

Приблизно за годину Грей відчув магію. Тепер команда вже не брела навмання — вони рухалися до конкретної мети.

Зненацька Тара зупинилася й приклала палець до губів. Інші негайно завмерли — до вух долинуло тихе бурмотіння.

Дівчина склала руки докупи й розтиснула долоні, запитально дивлячись на Майю. Таким жестом зазвичай позначали чарівників. Майя похитала головою. Вловити ледь відчутний відгомін магії, що його зачув Грей, вона не могла, але якби де-небудь неподалік перебували маги, Майя б це відчула.

Тара наказала чарівникам залишатися на місці, притислася до стіни й нечутно рушила вперед.

Майя зачаровано дивилася на подругу — рухи в дівчини стали м’якими, плавними й водночас дуже напруженими. Так рухається кішка, яка зачула мишу й не хоче наполохати здобич. Дівчина-воїн зникла за поворотом.

Троє джун-вей затамували подих.

Тара повернулася за кілька секунд.

— Розбійники. Десятеро. Троє сплять. П’ятеро обідають біля багаття. Двоє чергують. З печери ведуть три лазівки — там можуть бути ще люди. Нам туди треба? — запитала вона в Грея.

Хлопець кивнув.

— Якщо не зуміємо стати невидимими — а ми не зуміємо, — нам не пройти. Доведеться битися, — констатувала дівчина-воїн.

— Я можу використати закляття лікувального сну. Його вистачить хвилин на десять — ті, що сплять, заснуть міцніше, може, ще на когось подіє, — запропонувала Майя.

— Нас можуть відчути внизу. Магія виключається, — похитав головою Грей.

— Ти влучно б’єш. Там біля самого входу сталагміт заввишки, як ти. Ось, візьми, — Тара простягла Майї невеличкий, але важкий кістяний