Читати книгу - "Кінь Перуна"

– Ти ще й не знаєш усього... – поволі проказав той.

– Господи! Що ж іще? Над нею таки...

– Ні, але...

– Та кажи ж!

Домовик пововтузився трохи, вмощуючись.

– Те, що вона говорила з тобою сердито і прикро, в голову не бери. Просто їй надто багато довелося пережити. А от те, що вона мардагайлом* стала – біда. В подобі жінки-вовчиці Руженка лиш одного господаря визнаватиме. Того, що вовчою сутністю її обдарував. Юхим для неї тепер не лише муж законний, а й вожак зграї. З повною владою над життям і смертю...

– Що? – тільки й пробелькотів Найда. – Який ще Магарай?

– Не магарай, а мардагайл... Жінка-вовк. Колись у давнину так боги карали невірних жон... Тепер сім літ поспіль вона вночі перекидатиметься на вовчицю, в усьому покірну вожакові зграї, себто своєму чоловікові. І якщо вдень ще, можливо, комизитиметься, то з настанням темряви – зась!

– О Господи! Коли ж це трапилося?

– А як ти додому поволікся... Юхим нагодував Руженку вовчим зіллям, а Велес обернув її на вовчицю. Я чому тобі розповідаю про це – щоб застерегти. Уночі навіть не намагайся заговорити з нею – розірве!

– Мене?!

– Кожного.

– І нічого вдіяти не можна?

– Можна, але ще не тепер, – відказав Митрій. – Мусиш запастися терпінням і чекати, поки не настане слушна мить.

– А як я довідаюся, що вона вже настала?

– Я дам знати... Зараз чари Велеса ще надто свіжі й сильні, але він припустився однієї помилки. І це дає нам надію. Терпи, хлопче... Хто вміє чекати, той завше свого допаде. Що ж стосується Юхима, то не турбуйся: він і у вовчій подобі чоловічим безсиллям страждає. Хе-хе...

– Митре! – заблагав парубок. – Яку надію?..

– Ані Юхим, ані Велес не відають, що Руженка... – домовик замислився. – Зрештою, і тобі не конче, якщо досі не знаєш... Але твердо кажу, що в таких випадках будь-які чари вдвічі або й утричі слабшими стають. Тому й розчаровувати легше. А тепер – краще спи, хлопче...

– Про який сон ти говориш? – спробував відмахнутися Найда, що й справді не почувався сонним.

– Міцний і цілющий... Довірся мені. Я знаю, що кажу. Твій час ще не настав. Спи...

 Інтермеццо І                                

Ліс спав. Столітні дуби і сосни вкутані товстим шаром інею, у снігових шапках, кучугурах вище колін, тихо дрімали, потріскуючи від морозу, наче переверталися неспокійно уві сні. Кришталеве око місяця холодно оглядало його з чорного оксамитового неба і, вкупі з міріадом мерехтливих зір, заливало все мертвотним білим сяйвом. Від того крижаного світла мороз ще сильніше стискав за плечі, забивав подих.

Найда щодуху мчав лісом...

Точніше, мчала його, охоплена невимовним жахом, душа. З останніх сил тягнучи за собою стомлене, зболене тіло, що ледь-ледь переставляло ноги, провалюючись у снігові замети то по коліна, а то й по пахви. Він біг, повз, рачкував, утупившись перед себе невидющими очима. Кожна кісточка його тіла, кожен м’яз були спрямовані вперед, геть, подалі від того страхіття позаду. Куди весь час сіпалася глянути голова, але так і застигала при найменшому русі, а ноги відразу ж наддавали ходи. Льняна сорочка прилипла до плечей, мокра від льодяного поту, і людиною тіпало, мов у пропасниці. А волосся аж ворушилося під збитим набік шоломом. Він знав, що неминуче загине, але розумів також і те, що житиме доти, доки бігтиме... З кожним кроком виграючи у смерті ще мить, ще подих.

Рот у Найди був широко роззявлений, і він, певно, кричав би від жаху, якби стиснене судомою горло ще підкорялося мозку. А так – лише розпачливе скімління, жалібне щеняче повискування порушувало спокій сонного лісу.

Дике, несамовите виття вовка-одинака, що вийшов на полювання, розітнуло ніч, застерігаючи кожного, щоб не смів торкатися його здобичі.

Від того виття Найда зробив величезний стрибок, перечепився об гілляку під снігом, укотре впав у замет і добряче луснувся чолом до невидимого у сніговій одежі пенька. Давно розщіпнутий шолом урятував його від смерті, однак сам зірвався з голови і пропав у кучугурах.

Нема доброго, щоб без злого...

Воїн поволі підвівся, стріпнув кучерями і відразу ж скривився від болю, але в його божевільних очах з’явився проблиск думки.

Зараз він стояв на невеличкій галяві, перед височезним могутнім дубом. Керуючись скоріше інстинктом, аніж тверезим розсудом, Найда підскочив до дерева і з останніх сил подерся вгору. Проліз сажнів шість-сім, подивився вниз і, певно, залишився незадоволеним, бо піднявся ще на кілька ліктів і лише там зручно примостився на товстій гілляці. Однак і цього було йому, певно, недосить, бо зняв із себе довгого шовкового пояса і міцно прив’язався до стовбура. Після цього перехрестився і полегшено зітхнув.

Шал божевілля вже покинув його, і застигла маска жаху поступово зникала з обличчя.

Він усвідомлював, що приречений. Бо висидіти непорушно на такому морозі, доки сонце розвіє нічні жахи, не вдалося б нікому. Але ця смерть була відома і, якщо вірити чуткам, навіть приємна... На відміну від тої – страшної й невмолимої, що спіткала всіх його товаришів.

Найда знову зітхнув і, проганяючи від себе криваві спогади, почав молитися:

– Отче наш, іже єси на небесі, да славиться ім’я твоє, да прийде царствіє твоє, да збудеться воля твоя святая, яко на небесі, тако і на землі. Хліб наш насущний дай ж нам днесь. І остави нам довги наші, яко же і ми оставляєм довжникам нашим. І не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас од лукавого. Амінь!

Не встиг він ще вимовити останнього слова молитви, як на галявину вийшов вовк.

Про те, що це саме вовк, можна було здогадатися лише з загальної будови. Бо побачений парубком звір був десь утричі більшим за звичайного сіроманця. І нагадував радше ту величезну смугасту кішку – тигра, яку воїнові довелося одного разу побачити при княжому дворі. Був тигр неймовірно лютий, сильний і звивний. Сотник Грива, що маючи тільки ножа, виходив сам на сам із ведмедем, добре роздивившись рухи того звіра, відмовився від двобою. І добре зробив, бо випущений задля забави на котяру здоровенний шатун трьохліток, не вистояв супроти тварюки й того часу, що потребує курка, аби знести яйце. Вовкоподібна потвора, що стояла під дубом і