Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

І з його Адської Подоби Їх Смаглий образ і Особа: Відтак зайшли у Перерік, Як заселивсь цей Материк. Татари дикі, друг гадав, Чи Хінці гнані, припускав,          По Горах, вкритих Снігом, йшли,          Струмки в Долинах перейшли          Й до Півдня Мексики дійшли: Повз природні Перепони Й невторовані Райони, Потоки люду в Струмки котились, Які Золотом Пісків іскрились, Й Пісарро[129] з Іберійських[130] Берегів Внесли, аби в Тубільців взять Скарбів. Цей юний Логік — то сміх один, Бо, як Політик, міркував він; Зусиль Батьків й їх Коштів не мав Й Наук в Ріднім Кембриджі не взнав; Де Юнь без різок вільна є Й, щоб Церкві опертям будь, п'є; Де без зусиль й за Срібний Грош[131] Главу мав чистить й Лоно скорш, Й Коледжу вірний й звичаям Втішав себе б плотським Знанням; Й хоч я юний Ум признав, Вважав: він Правду не вгадав; Ще й щоб вони для прожиття Віддали б за М'ясо й Пиття, Пройшов множінь пустель і днів Караван Жон і Дітваків: Чи, може, в них Секрет знав всяк І їв, як хворе Порося? Чи, як Ведмідь[132], дурив Живіт Одним смоктанням Лап, та й квит? Схотівши те спростувати, Зачав я дискутувати, Й сказав, що хоч Хінський хазяй Приплисти й міг в Індіянський край, Та правда в тім: не до снаги Їм підкорить ці Береги; Бо знать не знають про Човни, Тож Океани не для них, Й Колоній там не закладуть, В Краях за Морем, де не ждуть; Відтак старі Фінікійці[133] Відкрили перші, сміливці, Цей Берег Західний й відвік Сюди вертались раз-два в Рік, Везли Дівчат й Морський Припас, Тих втішить, хто тут був весь час; Аж поки Бурі й лють Вітрів Прогнали їх від Берегів, Втоп Корабель, й вони із ним, Й Світ знайдений став втраченим. Наш Диспут довгий й вчений був, Й розбіжностей ніхто не збув; Й хоч кожен все своє сказав, Та свою Думку не міняв. Так Панотець, забувши клір, Із Пастором заходить в спір; Один: той нерозумний сам, Хто вірить Відчуттям[134] й Очам; Й поклявсь: за Бога він згорить, Щоб Люд Творця міг сотворить; А Другий з Вір таких сміявсь, Що той лиш вчений Бевзь, поклявсь;          І, як спустошили Запас          Із Книг й Отців, не стали враз          Мудріше чи певніш нараз. Ледь Діалог скінчили ми, Укмітив Місто я з людьми, Плантаторів, що на землі За здравіє пили й ревли: Як й Провідник, я зліз з Коня, Й його припнув до Древа я. І крізь Юрму продерлись там, Шукаючи, де б сісти нам: Та зручне місце не знайшли Й, як інші, всілись на землі, Де просто Неба Пунш всяк пив, Поки Окличник Суд звістив; Зібравсь плантаторський Нарід Й їх П'яна Милість, все як слід; Окличник Тишу попросив, Й враз Речник всяк заголосив: Відповідач і Позивач — Для буйних герців привід, бач: Фальшиві фрази й маячня, Заяви грубі та Брехня; Й так вже Справу шматували, Що аж Лапами махали. Немов Запальністю в Бою Скінчить хотіли Прю свою. Суддя велебний, як на сміх, Один з Колег писати[135]1 міг; Й його образив Крючкодер, Що саме нахабнів тепер. Ще й Сусіда Деш знущався І із Суду насміхався; Й розтяв Колегію на дві, На бік Сутяг й на бік Судді; Присяжні, Речники й Клієнти Всі бились, як земні Гіганти; Але Шериф хитрющий ждав