Читати книгу - "Буря Мечів"

class="p1">Лорду Волдеру скоро виповниться дев’яносто два. Вуха в нього вже погано чують, очі майже геть не бачать, а через подагру його майже всюди доводиться носити. Усі сини погоджувалися: довго він не протягне. А коли його не стане, все зміниться, та не на краще. Батько був сварливий і впертий, гострий на язик і мав залізну волю, та ніхто не заперечить: він завжди дбав про своїх. Про всіх своїх — навіть тих, які його розчарували й викликали його невдоволення. Навіть про тих, чиїх імен він не пам’ятає. А от як його не стане...

Коли спадкоємцем був сер Стеврон, усе було інакше. Старий виховував Стеврона шістдесят років і таки вбив йому в голову, що кров не водиця. Але Стеврон переставився під час походу Юного Вовка на Захід («Від довгого чекання, без сумніву»,— пожартував Лукуватий Лотар, коли крук приніс новину), а його сини й онуки — Фреї зовсім з іншого тіста. Нині спадкоємець — Стевронів син сер Райман: тупий, упертий, захланний. Після Раймана йдуть його сини, Едвін і Чорний Волдер, ще гірші за батька. «На щастя,— сказав якось Лукуватий Лотар,— один одного вони ненавидять більше, ніж нас».

Мерет у цьому особливого щастя не вбачав, та й якщо по правді, сам Лотар, може, небезпечніший за тих двох, разом узятих. Вирізати Старків на весіллі Рослій звелів лорд Волдер, але спланували все Лотар з Рузом Болтоном — аж до пісень, які в цей час гратимуть. З Лотаром кумедно було напиватися разом, але Мерет не такий дурний, щоб до нього бодай на мить повернутися спиною. У Близнючках усі затямлюють швидко: довіряти можна тільки найближчим родичам, та й то до певної міри.

Коли старий помре, всі сини, швидше за все, будуть кожен за себе, і всі доньки також. Новий лорд Переправи, без сумніву, лишить у Близнючках декого з дядьків, племінників і кузенів — тих, кому симпатизує чи довіряє, або, швидше за все, тих, з кого можна мати хосен. «Решту ж він виставить за поріг, щоб самі за себе дбали».

Неможливо висловити, як ця перспектива непокоїла Мерета. Менш як за три роки йому виповниться сорок — він уже застарий для життя лицаря-бурлаки... навіть якби був лицарем, а він, так уже сталося, й не лицар зовсім. Не має він ні землі, ні власних коштів. Одяг на ньому тільки власний, та й по всьому: навіть кінь не його. Йому бракує розуму, щоб стати мейстром, благочестя — щоб стати септоном, люті — щоб стати перекупним мечем. «Єдиний дар богів мені — життя, обділили вони мене». Який сенс бути сином заможного й могутнього дому, якщо ти син дев’ятий? А коли взяти до уваги онуків і правнуків, то в Мерета більше шансів стати верховним септоном, ніж успадкувати Близнючки.

«Не було мені щастя,— гірко думав він.— Не було мені клятого щастя ніколи». Чоловіком він був кремезним, широким у грудях і плечах, лише середнім на зріст. За останні десять років він розм’як і роздобрів, він знав, та замолоду Мерет був майже такий самий дужий, як сер Гостін, його найстарший рідний брат, який усіма вважався найдужчим з усіх нащадків лорда Волдера Фрея. Ще хлопчиком Мерета відіслали у Крейкгол — служити пажем у родині матері. Коли старий лорд Самнер зробив його зброєносцем, усі гадали, за кілька років він стане сером Меретом, але ці плани зруйнували розбійники з братства королівського лісу. Поки інший зброєносець — Джеймі Ланістер — здобував собі славу, Мерет спершу підчепив пранці від табірної повії, тоді примудрився потрапити в полон до жінки на прізвисько Біла Олениця. Лорд Самнер викупив його у беззаконників, та вже в наступному бою йому так зацідили булавою, що шолом проломили, і він два тижні пролежав без пам’яті. Згодом йому казали, що всі вже вважали його мерцем.

Мерет не помер, але всі його битви лишилися в минулому. Навіть легенький удар у голову викликав пекельний біль, аж сльози бризкали з очей. За таких обставин лицарство виключалося, дуже лагідно пояснив йому лорд Самнер. Мерета відіслали назад у Близнючки — страждати від ядучої зневаги лорда Волдера.

Після цього Мерету не таланило ще більше. Батько якимсь чином влаштував йому гарний шлюб: від одружився з однією з дочок лорда Дарі, коли ще Дарі користувалися королівською прихильністю. Та не встиг Мерет позбавити дружину цноти, як Ейрис утратив престол. На відміну від Фреїв, Дарі не приховували своєї вірності Таргарієнам, і це коштувало їм половини земель, більшої частини багатства і майже всієї влади. Що ж до Меретової леді-дружини, вона миттю в ньому розчарувалася й багато років поспіль родила самих дочок — трьох живих, одну мертвороджену, а ще одна померла немовлям,— поки нарешті привела сина. Найстарша дочка виросла хвойдою, друга — ненажерою. Коли Амі заскочили у стайні одразу з трьома грумами, Мерет змушений був віддати її за клятого лицаря-бурлаку. Гіршого вже й вигадати не можна, думав він... поки сер Пейт не вирішив здобути собі слави, перемігши сера Грегора Клігана. Отож Амі повернулася додому вдовою — на Меретове нещастя й, без сумніву, на радість усім конюшим у Близнючках.

Мерет ще сподівався, що йому нарешті поталанить, коли Руз Болтон обрав його Волду, а не одну з її стрункіших і вродливіших кузин. Союз із Волдерами для дому Фреїв був дуже важливий, а дочка допомогла його забезпечити; Мерет гадав, це бодай щось та й значить. Але старий дуже швидко звільнив його від ілюзій. «Він її обрав, бо вона гладка,— пояснив лорд Волдер.— Гадаєш, Болтону не начхати, що вона твоя? Думаєш, він так міркував: „Хе, Мерет Мідноголовий — саме той, хто мені стане найкращим тестем“. Твоя Волда — паця в паволоці, ось чому він її обрав, і від мене ти за це вдячності не дочекаєшся. Якби твоя паця час від часу відкладала ложку, ми б отримали той самий союз, тільки за півціни».

Останнього приниження йому завдали з посмішкою, коли Лукуватий Лотар викликав його обговорити його роль на весіллі Рослій. «Ми всі маємо свою роль відповідно до свого дару,— сказав йому зведенюк.— Ти, Мерете, отримаєш одне-єдине завдання, але, гадаю, воно саме для тебе. Ти маєш подбати про те, щоб Великий Джон Амбер впився так, щоб не міг стояти, не те що битися».

«І навіть тут я напартачив». Мерет влив у здорованя-північанина стільки вина, що вистало б на трьох нормальних людей, та потому як Рослій уклали в ліжко, Великий Джон