Читати книгу - "Українське письменство"

Пишучи два роки тому про «Поетичну діяльність Куліша» і розглядаючи матеріали його «Позиченої кобзи», — правда, в плані історико-літературному, — я прийшов був до висновку, що на тлі своїх попередників і навіть багатьох сучасників Куліш-перекладач був великим кроком наперед, а деякі стилістичні особливості його перекладів не втратили свого значення навіть для нашої доби, як прекрасний приклад вирощування на ґрунті народно-поетичного та старо-книжницького стилю «художливо-кунштовного слова». Для наших теоретиків Куліш — уже історія. Його «художливе» слово звучить важко, негарно, архаїчно, а його метода поводження з першотвором не відповідає і в найменшій мірі нинішнім вимогам.

Гр. Майфет досить побіжно зупиняється на аналізі ґетевської «Міньйони» — «Kennst du das Land?» — у перекладі Куліша. Йому не подобається збільшення кількості рядків супроти першотвору та кулішівські «вигадки», тим більше, що число рядків збільшується наслідком не так риторичної ампліфікації, як звичайної «отсебятины». Замість двох рядків Ґете: «Знав ти той край? туди, туди, з тобою б нам, о, любий мій, піти»[186] читаємо цілих чотири:

Чи знаєш ти це все? Туди б, туди З тобою нам заїхати-зайти, З тобою, дороге моє кохання, Моїх очей і серця чарування!

В іншій роботі, доповідженій на підвищеному семінарі українського письменства при Київському ІНО і поки що не опублікованій, аналіз Кулішевого перекладу «Міньйони» виявив ще й іншу сторону. Особливо показалася в тім зв’язку третя, остання, строфа «Міньйониної пісні»:

Ти знаєш гору і дорогу в хмарі, Що крізь туман її шукає мул? Під нею глибоко, з імлою в парі Живе дракон, підземний чути гул. Чи знаєш ти його?                        Туди, туди Не дай мені, мій Боженьку, зайти! Рятуй мене, татусеньку коханий, Забудь мій гріх, мій розум окаянний!

В новому перекладі, що в більшій згоді стоїть з німецьким первовзором, ця строфа читається трохи інакше:

Знав ти мій шпиль, де в’ються зграї хмар, Де сходить мул понад безодній яр, Де з вогких нір шипить таємний гад, Де крізь туман клекоче водоспад? Знав ти той шпиль?                            Туди, туди У дальній шлях нас, батечку, пусти.

У Ґете зовсім немає покаянних ноток, які надав своїй Міньйоні Куліш (та й де б вони взялися в нього, класика і поганина світовідчуванням). Тут перед нами не тільки звичайна «отсебятина», а й отсебятина показова, характерна, що стверджується довгим рядом інших спостережень і показує, як органічно Куліш був чужий Ґете, вносячи в своє тлумачення його творів риси сентиментальної та романтичної манер