Читати книгу - "Буря Мечів"

— На ваш замок падав сніг, міледі. А який вигляд мають химери під снігом?

Санса заплющила очі, пригадуючи.

— Просто білі кучугури.

— От і все. Химери ліпити важко, а от білі кучугури — аж ніяк.

Так і вийшло.

Зруйновану вежу виліпити виявилося ще легше. Високу вежу зробили разом, навколішках пліч-о-пліч скачавши її, а коли поставили, Санса застромила згори в неї пальці, набрала жменю снігу та жбурнула Пітиру в обличчя. Він вискнув: сніг закотився йому за комір.

— Як негарно, міледі!

— А мене сюди привозити гарно, коли обіцяли відвезти мене додому?

Вона сама здивувалася, звідки в неї взялася мужність отак до нього щиро заговорити. «Це від Вічнозиму,— подумала вона.— За мурами Вічнозиму я сильніша».

Його обличчя посерйознішало.

— Так. У цьому я тебе надурив... і ще в одному також.

У Санси затріпотіло в животі.

— В чому це?

— Я сказав, що не уявляю більшого задоволення, як допомогти тобі з замком. Боюся, я збрехав. Є і більше задоволення,— він наблизився.— Оце.

Санса спробувала відсунутися, але він схопив її в обійми — і знагла поцілував. Вона слабко намагалася викрутитися, та тільки ще більше притиснулася до нього. Його вуста затуляли їй рот, ковтаючи її слова. Вони смакували м’ятою. На якусь мить вона віддалася поцілунку... а тоді відвернулася й випручалася.

— Що ви робите?

Пітир розправив плаща.

— Цілую снігову панну.

— Ви маєте цілувати її,— Санса звела очі до Лайсиного балкона, але тітки там не було.— Свою леді-дружину.

— Я й цілую. Лайсі нема на що скаржитися,— посміхнувся він.— Шкода, що ви не бачите себе, міледі. Ви прегарна! Вся заліплена снігом. Як мале ведмежа, тільки обличчя розчервонілося й уся засапалася... Скільки вже ти надворі? Мабуть, зовсім змерзла. Дай-но я тебе погрію, Сансо. Скидай рукавички, давай сюди руки.

— Не дам.

Він говорив зараз майже так само, як Марильйон тої ночі, коли напився на весіллі. Тільки цього разу Лотор Брун не прийде її рятувати: сер Лотор — Пітирів підданий.

— Вам не слід мене цілувати. Я б вашою дочкою могла бути!

— Могла б,— визнав він з сумною усмішкою.— Але ж ти мені не дочка, ні? Ти дочка Едарда Старка й Кет. Мені здається, ти навіть вродливіша, ніж була твоя мама в твоєму віці.

— Пітире, будь ласка,— слабко мовила вона.— Будь ласка...

— Замок! — пролунав гучний, пронизливий дитячий голос. Мізинчик відвернувся від Санси.

— Лорде Роберте,— він віддав чолом хлопчику.— Хіба вам можна у снігопад виходити без рукавичок?

— Це ви зліпили сніговий замок, лорде Мізинчику?

— Переважно це Алейн, мілорде.

— Він задумувався як Вічнозим,— пояснила Санса.

— Вічнозим? — Роберт на свої вісім років був зовсім маленький — худий як тичка хлопчик з плямистою шкірою і вічно сльозливими очима. Під пахвою він тримав ганчір’яну ляльку, яку всюди за собою носив.

— Вічнозим — престол дому Старків,— мовила Санса до свого майбутнього чоловіка.— Великий замок на Півночі.

— Не такий уже й великий,— хлопчик опустився навколішки перед прибрамною.— Глядіть, ось іде велет валити його.

Він поставив на сніг свою ляльку й пострибав нею вперед.

— Тут-туп, я велет, я велет,— заспівав він.— Хо-хо-хо, відчиняйте браму, бо розвалю й завалю!

Схопивши ляльку за ноги й розмахнувшись, він збив вежу прибрамної, а потім ще одну.

Санса цього витримати не могла.

— Роберте, припини!

Натомість він знову замахнувся лялькою — і підніжжя муру вибухнуло. Санса хотіла схопити хлопчика за руку, але вчепилася в ляльку. З тріском тонка тканина розірвалася. І зненацька у Санси в руці опинилася голова, а в Роберта — тіло й ноги, а на сніг посипалися ганчірки й стружка.

У лорда Роберта затремтіли губи.

— Ти його вб-б-била,— заскиглив він. І зачав труситися. Почалося з невеличкого тремтіння, але вже за кілька митей він упав просто на замок, дико сіпаючи руками й ногами. Білі вежі та снігові мости посипалися навсібіч. Санса нажахано застигла, а от Пітир Бейліш, ухопивши прийомного сина за зап’ясток, погукав мейстра.

За мить підскочили гвардійці та служниці, щоб допомогти втихомирити хлопця, а за деякий час — і мейстер Колмон. Трясця Роберта Арина нікого не здивувала в Гнізді, і леді Лайса привчила вже всіх збігатися на перший зойк хлопчика. Тримаючи маленького лорда за голову, мейстер влив йому півкухлика сновійного вина, бурмочучи заспокійливі слова. Напад повільно вщухав, і скоро не лишилося нічого, крім легкого тремтіння рук.

— Заберіть його до мене в покої,— мовив Колмон до гвардійців.— П’явки допоможуть його втихомирити.

— Це я винна,— Санса показала їм відірвану голову.— Роздерла ляльку надвоє. Я не хотіла, просто...

— Його світлість руйнував замок,— пояснив Пітир.

— Це велет,— прошепотів хлопчик, схлипуючи.— Це не я, це велет розвалив замок. А вона його вбила! Я її ненавиджу! Вона байстрючка, і я її ненавиджу! Я не хочу п’явок!

— Мілорде, вам треба трішки пустити кров,— сказав мейстер Колмон.— Від дурної крові ви гніваєтеся, а гнів викликає трясцю. Ходімо.

Хлопчика повели геть. «Мій лорд-чоловік»,— подумала Санса, роздивляючись руїни Вічнозиму. Сніг припинився, похолодало. Цікаво, думала вона, а на весіллі лорд Роберт теж весь час труситиметься? Джофрі бодай був здоровий тілом. Сансу засліпила лють. Підхопивши зламану гілку, вона нахромила на неї лялькову голову, а тоді застромила її у зруйновану прибрамну свого замку. Слуги були приголомшені, а от Мізинчик, побачивши це, розсміявся.

— Якщо легенди не брешуть, це не перший велет, який скінчив життя на мурах Вічнозиму.

— Все це казочки,— озвалася Санса й пішла собі.

Повернувшись до себе в спальню, вона скинула плащ і мокрі чоботи й усілася біля вогню. Вона й не сумнівалася, що доведеться відповісти за цей напад лорда Роберта. «Може, леді Лайса відішле мене геть». Тітка миттєво виганяла всіх, хто чимось викликав її незадоволення, а хто може викликати більше незадоволення, ніж людина, яка запідозрена в тому, що погано обходилася з її синочком?

Санса тільки б зраділа, якби її вигнали. Місячна брама набагато більша за Гніздо, і життя там кипить. Лорд Нестор Ройс на вигляд непривітний і суворий, але замок утримує його дочка Міранда, а всі казали, яка вона жвава. Там, унизу, навіть Сансине