Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

– Чесно кажучи, не знаю. Вона, поза сумнівом, ухвалила певне рішення і, було схоже, збадьорилася внаслідок цього.

– Рут ніяк не виказала, де збиралася зустрітися з цим паскудою – у Парижі чи в Єрі?

Кетрін похитала головою.

– Про це вона нічого не згадувала.

– Ага! – задумливо кинув ван Олдін. – Це дуже важливо. Що ж, час покаже.

Він підвівся й відчинив двері в сусідню кімнату. Пуаро та Найтон повернулися до них.

Кетрін відмовилася від запрошення поланчувати з мільйонером, тож секретар провів її вниз і посадив у авто, яке чекало напоготові. А коли повернувся назад, то застав детектива й ван Олдіна зануреними в розмову.

– Якби ми лише знали, – замислено говорив мільйонер, – яке саме рішення ухвалила Рут. Бо їх могло бути півдюжини. Можливо, вона збиралася зійти з потяга в Парижі і дати мені телеграму. А може, зібралася доїхати до півдня Франції і з’ясувати все з тим покидьком на місці. Ми блукаємо в темряві – у цілковитій темряві. Та все ж зі слів служниці нам відомо, що поява графа на вокзалі в Парижі вселила в неї і страх, і сум’яття. Бо, вочевидь, не входила до первинного плану. Ти згоден зі мною, Найтоне?

Секретар здригнувся.

– Даруйте, містере ван Олдіне. Я прослухав.

– Що, сниш наяву? – спитав той. – Це на тебе не схоже. Видно, та дівчина запаморочила тобі голову?

Найтон почервонів.

– А вона й справді мила, – промовив замислений мільйонер, – дуже мила. Ти помітив, які в неї очі?

– Їх неминуче помітив би будь-який чоловік, – відказав помічник.

Розділ двадцять перший

На тенісному матчі

Минуло декілька днів. Якось уранці, повернувшись із самітної прогулянки, міс Ґрей побачила Ленокс, яка в очікуванні посміхалася їй.

– Кетрін, тобі надзвонював твій кавалер!

– І кого це ти так називаєш?

– Новенького – секретаря Руфуса ван Олдіна. Ти, схоже, справила там неабияке враження. І стаєш серйозною серцеїдкою, подруго. Спершу Дерек Кеттерінґ, а тепер цей молодик, Найтон. Іронія долі в тому, що я досить добре його пам’ятаю. Він лікувався в шпиталі, який мати влаштувала тут під час війни. Я тоді була всього лише восьмилітньою дівчинкою.

– Він отримав серйозне поранення?

– Кулю в ногу, якщо я не плутаю – доволі таки підступна штука. Гадаю, лікарі трохи напартачили. Бо запевняли, що жодної кульгавості не залишиться, але коли він уже виписувався звідси, то все ж дуже сильно шкандибав.

Із вілли вийшла леді Темплін і приєдналася до них.

– Ти розповідаєш Кетрін про майора Найтона? – запитала вона. – До чого славний хлопчина! Я просто не одразу згадала його – їх же тоді було стільки! – але тепер усе так і зринає в пам’яті.

– Раніше майор був не того польоту птахом, щоб його пам’ятати, – сказала дочка. – Але зараз він секретар американського мільйонера – і це докорінно змінює справу.

– Люба! – видобула мати з м’яким докором у голосі.

– А з якого приводу він дзвонив? – поцікавилась Кетрін.

– Питав, чи не хочеш ти сьогодні вдень поїхати на теніс. Бо якщо так, він заїде по тебе автівкою. Ми з матір’ю радо прийняли запрошення від твого імені. Бо доки ти фліртуватимеш із мільйонеровим секретарем, мені може випасти шанс із самим мільйонером. Гадаю, йому близько шістдесяти, тож він якраз і шукає славне, миле, юне створіння – як я.

– І мені б хотілось познайомитися з містером ван Олдіном, – серйозно сказала леді Темплін, – про нього стільки розмов. Ці ділки-ковбої з Дикого Заходу… – її голос затнувся, – … так інтригують, – промурмотіла вона.

– Майор Найтон усіляко підкреслював, що запрошення виходить від його шефа, – промовила Ленокс. – І то повторив це стільки разів, що я запідозрила протилежне. Ви з ним, Кетрін, станете дуже гарною парою. Благословляю вас, діти мої.

Міс Ґрей розсміялася й пішла нагору перевдягнутися.

«Кавалер» прибув невдовзі після ланчу і мужньо стерпів вияви впізнання з боку леді Темплін.

А вже коли вони разом їхали в напрямку Канн, зауважив до Кетрін:

– Леді Темплін на диво мало змінилася.

– Ви про манери чи про зовнішність?

– І те, і те. Гадаю, їй добре за сорок, але вона й досі дуже приваблива жінка.

– Це так, – погодилася Кетрін.

– Я дуже радий, що у вас вийшло завітати сьогодні, – повів далі майор. – Там буде й мсьє Пуаро. Цей чоловічок такий незвичайний! Ви добре його знаєте, міс Ґрей?

Та похитала головою.

– Ми познайомилися з ним у потягу дорогою сюди. Я читала детективний роман і сказала щось із приводу того, наче в реальному житті так не буває. Я, звісно, й гадки не мала, хто переді мною.

– Він – дуже непересічна людина, – протягнув Найтон, – що й доводять його вкрай непересічні здобутки. Якась ледь не геніальність дозволяє йому докопатися до самої суті подій, але аж до кінця слідства ніхто й не здогадується, що він насправді собі думає. Я, пам’ятаю, гостював у одному будинку в Йоркширі, коли зникли коштовності леді Кленревон. Спершу все скидалося на звичайну крадіжку, однак зрештою місцева поліція зайшла в глухий кут. Я домагався виклику Еркюля Пуаро, пояснював, що лише він і може допомогти, але ті занадто вірили в Скотленд-Ярд.

– І чим усе скінчилося? – зацікавлено спитала Кетрін.

– Украденого так і не знайшли, – сухо мовив той.

– Ви справді настільки вірите в нього?

– Ще й як. Граф де ля Рош – досить спритний суб’єкт, який викараскався не з однієї халепи. Але, гадаю, в особі Еркюля Пуаро він нарешті знайшов гідного супротивника.

– Граф де ля Рош, – задумливо сказала Кетрін. – Ви дійсно думаєте, що саме він це зробив?

– Звісно. – Найтон спантеличено глянув на неї. – А ви хіба ні?

– О, так, – поспішливо промовила вона, – ну тобто я маю на увазі… якщо не сталося звичайної крадіжки в потягу.

– Авжеж, може бути й так, – погодився її співрозмовник, – але мені здається, що граф де ля Рош напрочуд добре підходить на роль підозрюваного.

– Та все ж у нього є алібі.

– О, алібі! – засміявся майор, і його обличчя розплилося у привабливій хлоп’ячій усмішці. – Ви зізналися, що читаєте детективи, міс Ґрей. Тож кому, як не вам, знати, що кожен, хто має залізне алібі, завжди викликає найбільшу підозру.

– Ви думаєте, що й у справжньому житті так само? – спитала Кетрін, і собі усміхнувшись.

– А чом би й ні? Художня вигадка ґрунтується на фактах.

– От тільки вона цікавіша за них, – зауважила жінка.

– Можливо. Хай там як, але на місці злочинця я був би зовсім не радий, що по моєму сліду йде сам Еркюль Пуаро.

– Як, напевно,