Читати книгу - "Під скляним ковпаком"

Кел розвернувся й поплив до берега.

Я спостерігала, як він повільно виходить із води. Пісок кольору хакі й зелені прибережні хвилі на мить розрізали його тіло навпіл, наче білого черв’яка. Потім воно повністю вилізло із зелені на хакі й загубилося серед десятків інших черв’яків, що звивалися чи валялися між морем і небом.

Я гребла руками й била ногами. Здавалось, яйцеподібна скеля не поближчала, відколи ми з Келом дивилися на неї з берега.

Тоді я зрозуміла, що немає сенсу плисти аж до скелі, бо моє тіло скористається цим, вилізе погрітися на сонці й набереться сил на зворотний шлях.

Лишалося тільки втопитися там і тоді.

І я зупинилася.

Склала руки при грудях, опустила голову й пірнула, розсуваючи воду поперед себе. Вода тиснула на барабанні перетинки й на серце. Я щосили гребла вниз, але незчулась, як море виплюнуло мене під сонце, і світ довкола блискотів синіми й зеленими самоцвітами.

Я витерла очі від води.

Я важко дихала, як від надмірного зусилля, але все одно якось сама собою трималася на воді.

Я пірнула вдруге, і втретє, і ще, але щоразу корком спливала на поверхню.

Сіра скеля глузувала з мене, височіючи над водою, мов рятувальний буй.

Я розуміла, що програла. Попливла назад.

Квіти кивали головами, наче кмітливі й обдаровані діти, коли я штовхала їх у візку по коридору.

У темно-зеленій формі волонтерки я почувалася дурною і зайвою, на відміну від лікарів у білих халатах, і медсестер, і навіть санітарок у коричневій формі, які мовчки проминали мене, несучи кудись швабри й відра, повні брудної води.

Якби мені платили бодай щось, хай зовсім дріб’язок, я могла би вважати це справжньою роботою, але за цілий ранок роздавання журналів, цукерок і квітів я мала лише безкоштовний обід.

Мати сказала, що, коли забагато думаєш про себе, треба допомагати тим, кому гірше, це зцілює, тож Тереза влаштувала мене волонтеркою в місцеву лікарню. Влаштуватися в ту лікарню було непросто, адже цього прагнули всі жінки Ліги волонтерок, однак, на щастя, улітку більшість із них роз’їхалися.

Я так сподівалася, що мене припишуть до відділення зі справді безнадійними, які зможуть крізь моє дурнувате й безвиразне обличчя роздивитися добрий намір і будуть мені вдячні. Проте головна волонтерка, леді, яку поважали всі прихожани нашої церкви, тільки раз глянула на мене й відрізала: «Ти до породіль».

Тож я їхала ліфтом на третій поверх, у пологове відділення, і там звітувалася старшій медсестрі. Вона видала мені візок із квітами. Я мала правильно розставити певні вази біля певних ліжок у певних палатах.

Однак, дійшовши до дверей першої палати, я помітила, що більшість квітів зів’яли, пелюстки покоричневіли. Я вирішила, що жінці, яка щойно народила дитину, було б неприємно отримати великий букет мертвих квітів, тож покотила візочок до коридорної мийки і заходилася висмикувати померлі квіти.

Потім я прибрала ті, що вже відживали своє.

Поруч не було жодного смітника, тож я зібрала квіти в жмут і вклала в глибоку білу мийку. Мийка здалася мені могильно холодною. Я всміхнулася. Мабуть, так вони складають тіла в лікарняному морзі. Мій рух на дещицю відтворював ширший рух лікарів і сестер.

Я відчинила двері першої палати і ввійшла спиною вперед, тягнучи візок за собою. Двоє медсестер підскочили, і я побачила навколо полиці й шухлядки з ліками.

— Чого тобі? — суворо запитала одна з медсестер. Я не розрізняла їх, вони всі здавалися однаковими.

— Я розношу квіти.

Медсестра, яка запитувала, поклала руку мені на плече й вивела мене з кімнати, а другою рукою вправно викотила візок. Вона штовхнула сусідні двері — ті широко розчахнулись — і поклоном вказала заходити. А тоді зникла.

Я чула, як віддалялося їхнє хихотіння, доки двері зачинилися й задушили його остаточно.

У палаті було шість ліжок, по жінці на кожному. Усі сиділи — одна плела, інша гортала журнал, ще інша накручувала волосся на папільйотки — і щебетали, мов папужки в папуговому вольєрі.

Я думала, вони спатимуть або лежатимуть мовчазні й зблідлі, тоді можна було б навшпиньки прокрастися між них і зіставити номери, написані на вазах чорнилом по клейкій стрічці, з номерами на ліжках, але не встигла я отямитись, як мене поманила до себе яскрава й жвава блондинка з гострим трикутним лицем.

Я підійшла до неї, лишивши візок посеред палати, та вона нервово зажестикулювала, і я зрозуміла, що вона хоче бачити візок.

Я підкотила візок до її ліжка й доброзичливо всміхнулася.

— Гей, а де мій дельфіній? — з іншого боку палати на мене по-орлиному хижо позирала обвисла повнотіла леді.

Гостролица блондинка нахилилася до візка:

— Ось мої жовті троянди. Але хтось помішав їх із паршивенькими ірисами.

До двох голосів долучилися й усі решта. Гучні нарікання накладалися й змішувалися, суперечили одне одному.

Щойно я відкрила рот із наміром пояснити, що довелося лишити купу дельфінію в мийці, бо він був мертвий, і що деякі вази так спорожніли без мертвих квітів, що я вирішила об’єднати деякі букети, аби якось їх заповнити, як відчинилися двері й медсестра зазирнула в палату дізнатися, що за ґвалт.

— Слухайте, сестро, вчора Ларрі приносив мені цілий сніп дельфінію.

— Вона мені троянди зіпсувала.

Бігом тікаючи, я на ходу розстібнула зелену форму й кинула її в ту ж мийку до мертвого квіткового сміття. Далі я побігла порожніми сходами вниз, перестрибуючи через сходинки і не зустрівши дорогою на вулицю ані душі.

— Як дійти до кладовища?

Італієць у чорній шкірянці зупинився і вказав на провулок за білою церквою методистів. Я пам’ятала церкву методистів. Я сама належала до методистів перші дев’ять років життя, до батькової смерті, а потім ми переїхали й стали унітаріанами.

Моя мати спершу була католичкою, а вже потім перейшла до методистів. Мої бабуся, дід і тітка Ліббі й досі були католиками. Тітка Ліббі відкололася від католицької церкви одночасно з моєю матір’ю, але згодом закохалася в італійця і повернулася.

Останнім часом я розглядала можливість і собі перейти в католицьку церкву. Я знала, що католики вважають самогубство страшним гріхом. Але в такому разі вони мали би знати дієвий спосіб відмовити мене від задуманого.

Звісно, я не вірила ні в життя після смерті, ні в непорочне зачаття, чи інквізицію, чи безгрішність крихітного мавполицого Папи, чи що там іще, але можна було не виказувати цього панотцеві — він міг би зосередитися винятково на моєму гріху й привести мене до каяття.

Щоправда, була складність: церква як така, навіть католицька, не забирала собі весь час. Хоч скільки молися, хоч скільки бий поклони, а їсти тричі на день усе-таки треба, і заробляти, і мати діло з довколишнім світом.

Я надумала з’ясувати, скільки часу піде на те, щоб із просто католички