Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Дощ за вікном то шумів, то стихав, а під ранок припустив як із відра...

Марина була на рецепції, коли до неї підійшов Славко та запитав, чи не взяла б вона відпустку на кілька днів.

— У мене є відгули, але треба домовитися з напарницею, — відповіла жінка.

— Запитаєш її?

— Так. Скажи, що задумав?

— Нехай буде сюрприз! — не зізнався чоловік і подався кудись у справах.

Увечері Слава чекав на Марину. Він одразу поцікавився, чи взяла вона вихідні.

— Так! Від завтра я вільна на цілих десять днів! — радісно сповістила Марина.

— Тоді ідемо зі мною!

— Куди?!

— Побачиш! — Славко загадково всміхнувся.

За містом він зупинив автівку та запропонував Марині зав’язати шаликом очі. У передчутті обіцяного сюрпризу вона погодилася. Незабаром машина зупинилася.

— Не відкривай очі! — попросив Славко й допоміг їй вийти з авто. — Обережно, йдемо разом!

Марина почула, як стиха скрипнули двері, і Славко зняв пов’язку з її очей.

— Сюрприз! — вигукнув він. — Це наше королівство на час відпустки!

Жінка стояла перед невеличким, але ошатним будинком із навісом і панорамними вікнами. Навколо — багато зелені, квітів і камінців, які створювали гармонійну картину добре продуманого ландшафту. Славко тримав у руках ключі.

— Вони твої, королево! — з усмішкою промовив він і поклав їх на Маринину долоню.

— Ти... Ти, — затиналася схвильована жінка.

— Я винайняв цей маєток для нас із тобою, — сказав він. — Тільки ти і я.

— І дощ, — додала вона.

— Так. Схоже, задощило надовго.

— Ми так і будемо стояти у дворі? — засміялася Марина.

— Ти — королева, і ключі від замку у твоїх руках.

— І що ми будемо їсти-пити у нашому королівстві?

— Моя королево, ваш покірний слуга про все заздалегідь подбав! — урочисто виголосив Слава, беручи Марину заруку.

Вони пили червоне вино при свічках, і Марина не думала про те, що все це, таке схоже на казку, може незабаром скінчитися — вона насолоджувалася часточкою щастя, яке випало на її долю.

Розділ 38

Микола запропонував Лізці з’їздити разом до міста, перевірити, як там хата, та прикупити харчів, але жінка раптом запротестувала.

— Я сама поїду! — категорично заявила вона.

— Навіщо тобі тягати на собі торби, якщо в тебе є чоловік? — Микола здивовано подивився на Лізку. — Чи ти мені не довіряєш? Я ж зайвої копійки не витрачаю. Горілку не п’ю, палю цигарки найдешевші, без фільтра, хіба що звик до міцного чаю...

— Та хіба я проти того, що ти чефіриш? Куплю тобі чаю на ринку.

— Будь тут, сам перескочу! — наполягав чоловік.

— Я сказала, що впораюся! — неголосно, але владно промовила жінка. — Треба з рідними стінами привітатися, — злагідніла трохи вона.

— Як хочеш, — зітхнув Микола.

Насправді Лізка злукавила. Її уява час від часу малювала жахливу картину: нібито вона заходить на подвір’я, а там — правоохоронці, які чигають на Миколу, щоби затримати за підозрою у вбивстві. Для заспокоєння своєї уяви Лізка вирішила навідатися до хати сама.

Микола провів її до зупинки, почекав, доки Лізка сяде в маршрутку та помахає йому рукою з вікна.

Із завмиранням серця жінка відхилила хвіртку, сторожко прислухалася — тихо. Вона відімкнула хату, зайшла та стомлено опустилася на стілець.

— Потрібно провітрити будинок, — подумала. — Треба було це зробити, поки стояла спека, щоб усе просохло та не завелася пліснява.

Відпочивши, жінка повідчиняла вікна та зробила протяг. У вікно Лізка побачила, як на подвір’я ступила сусідка.

«Чого це її принесло?» — міркувала жінка, прямуючи їй назустріч.

— Лізко, ти вдома? — покликала сусідка.

— А чи тобі не видно?

— Як ти там? Як урожай цього року?

— Дякувати Богові, все добре. А ти щось хотіла, чи так завернула, привітатися?

— Я у справах. Учора приходив дільничний інспектор, а потім ще й слідчий, — пояснила сусідка.

— Що говорили? — стиха промовила Лізка.

— Вас питалися.

— Мене чи Миколу?

— Та звідки я знаю? Просили зателефонувати їм, коли хтось із вас тут з’явиться.

У Лізки земля захиталася під ногами.

«Невже підозрюють у вбивстві Миколу?» — від тієї здогадки в голові запаморочилося.

— Тобі зле, Лізко? — стривожилася сусідка.

— Та ні, просто перевтомилася, — опанувавши себе, сказала жінка. — Роботи багато, нема часу Миколі ходити до них.

— Та ж просили повідомити...

— Зараз! Чекай на мене! — звеліла Лізка та притьмом зникла в хаті. — Ось, візьми! — простягла сусідці двісті гривень.

— Що це? — закліпала та очима.

— Вдай, що мене не бачила. Гаразд? — схвильовано заговорила Лізка, стромляючи купюру сусідці до кишені халата.

— А-а-а, — протягла вона.

— Незабаром запораємо все на дачі, повернемося сюди, тоді Микола й піде до них, хай би їм грець! А поки нікому нічого не повідомляй. Прошу тебе! Роботи по саму зав’язку, — збуджено торохтіла Лізка. — Зараз літній день годуватиме три місяці зими, тож не запасемося заготовками — нічого буде їсти взимку. Що тобі привезти наступного разу? Огірків? Помідори вже дозрівають, урожай добрий буде, то хочеш помідорчиків?

— Лізко, та собі залиште. Чи я не обійдуся? То я піду?

— Ми ж домовилися?

— Звісно! — захитала головою сусідка та поквапилася забратися з двору.

Лізка повернулася до хати, впала на коліна перед іконами й довго та щиро молилася, благаючи всіх святих захистити її, грішну, та раба Божого Миколу.

Розділ 39

Тамара поїхала на ринок, скупилася та зайшла до Галини. Вона не стала заздалегідь їй телефонувати й дуже сподівалася, що сестра зараз твереза. Тома не помилилася — Галина мала свіжий вигляд (скидалося на те, що жінка або взагалі облишила пиячити, або робила це не так часто, як раніше). У кімнаті було прибрано, на столі — свіжа скатертина й навіть букет ромашок.

— Привіт, Галинко! Чекаєш гостей? — запитала Тамара.

— Просто прибрала, — відповіла сестра. — Набридло в бруді сидіти. Чай чи каву?

— Краще каву.

Галина пішла на кухню, приготувала каву, бутерброди.

— Разом із тобою перекушу, — сказала вона, — а то самій їсти не хочеться. У мене є новина, але спочатку поїмо.

— Гаразд!