Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Хочу попити кави, а потім — до справ.

— Складу вам товариство.

Чоловіки пройшлися вулицею до кав’ярні на колесах. Біля неї стояла дерев’яна лава, аби посидіти й неквапливо випити кави. Поки Анатолій замовляв каву, Олександр Анатолійович торкнувся рукою лави — та після зливи вже висохла.

Насолоджуючись солодким напоєм із пінкою, чоловіки розмовляли про роботу.

— Хочу навідатися до однієї цікавої особи на своїй дільниці, — почав Олександр Анатолійович, дістаючи пачку цигарок.

— І чим цікава та особа? — підтримав розмову Анатолій.

— Не повіриш! Усе життя за ґратами. За ним можна Кримінальний кодекс вивчати, — відповів чоловік. — Зараз він звільнився та зійшовся з однією жінкою. Треба з ним особисто познайомитися, дізнатися плани на майбутнє.

— У таких людей плани завжди гарні, але здебільшого нездійсненні, а от опинитися за решіткою — це на раз-два!

— Якщо він туди знову потрапить, то шансів побачити волю більше не матиме.

— Чому?

— Йому вже восьмий десяток. Сам розумієш, що після такого життя... До речі, мій підопічний мешкає в тому провулку, де вбили жінку.

Анатолій витріщив очі. Отакої! Доки він ганявся за немісцевими підозрюваними та стежив за Тамарою, поруч ошивався, може, справжній убивця!

— Олександре Анатолійовичу, адреску дасте? — запитав він, ледве стримуючи хвилювання.

— І адресу, і прізвище, — сказав дільничний. — Пиши. Чи не твій то клієнт?

Олександр Анатолійович запропонував сходити до Миколи Залізничого разом, але Анатолій відмовився терміновою роботою.

Насправді він не хотів ділити славу розкриття злочину з кимось іще. Цю справу він почав і повинен довести до кінця. Уночі, під шум дощу, чоловік добре виспався, тож удень почувався сповненим енергії.

Анатолій зателефонував Тамарі й поцікавився, як у неї справи.

— Усе як завжди, — неохоче зізналася жінка.

— Квіти анонім усе ще приносить? — продовжував він.

— Уяви собі, що сьогодні букетів не було! Чи то дощ налякав, чи набридло гратися в кота-мишку.

— Тепер заспокоїлася? Упевнилася, що то чийсь невдалий жарт?

— Сумніваюся.

— Приходь до мене ночувати, разом не буде страшно, — пожартував Анатолій.

— У мене є невідкладні справи.

Анатолій здогадувався, яка буде відповідь, тому не здивувався.

— Ти мене уникаєш? Чому? — запитав він.

— Я ж сказала, що є справи, — дещо нервово повторила Тамара.

— У тебе хтось є?

— Когось нема! А справи є! — кинула жінка та попрощалася.

«Бреши, Томочко, й далі!» — подумки зіронізував Анатолій.

Слідчий пішов до свого кабінету й узявся до остогидлої писанини. Час від часу його думки поверталися до Крульки та Горника. Один із них постійно крутився між двома жінками — Мариною й Тамарою. Здавалося, що більше ніяких справ у нього в місті й не було. Чоловік майже щодня зустрічався з Томою, а ввечері — з її подругою Мариною. А ось Крулька випав із поля зору. Він і далі жив у готелі, але його машина вже кілька днів поспіль стояла на тому самому місці вдень і вночі.

Анатолій не розумів, чому Крулька стежив за своїм другом, а потім облишив. Щоби десь бував, у щось устряв чи з кимось зустрічався — такого за ним не водилося, то навіщо він приїхав до міста?

— Кожна загадка має свою відгадку, — підсумував Анатолій, відклавши вбік папери. — У цій загадці також є відгадка. І я її дізнаюся.

Він поглянув на годинник. Починалася обідня перерва. Анатолій вирішив заскочити до лавашної, перекусити на ходу й одразу завернути до Миколи Залізничого.

Слідчий марно стукав у двері будинку — там нікого не було. На його щастя, сусідка сказала, що Лізка з Миколою живуть на дачі та Лише раз чи двічі на тиждень навідуються до міста. Адресу дачі вона не знала, тому Анатолій дав їй візитівку й попросив зателефонувати йому, коли хтось із сусідів повернеться до хати.

— Лізка щось накоїла? А ніби така спокійна жінка, — хитала головою сусідка. — Чи то Микола? Подейкують, що він у тюрмі багато років сидів.

— Усе гаразд, просто потрібно зустрітися й поговорити, — відповів Анатолій і пішов. «Іще один день змарнував», — незадоволено подумав чоловік.

Розділ 37

Марина стояла біля вікна й дивилася на струмочки дощу, які збігали по склі. Вони змінювали свій напрям, то сповільнювали хід, то пришвидшували, об’єднувалися чи розбігалися. Слава взяв її парасольку й пішов до магазину по хліб, залишивши Марину наодинці зі своїми думками. Вона вдавала, що нічого не трапилося, що не бачила його зі своєю подругою, а на душі шкребли кішки. Жінка розуміла, що вчинила правильно, стримавшись, аби зопалу не посваритися з найкращою подругою. Охолонувши, Марина визнала, що якби Тамара знала про них зі Славком, то ніколи б із ним не зв’язалася. Отож або Славко їх обох за ніс водить, або між ним і подругою щось інше. Але що саме? Марині це було невідомо. Вона намагалася відволіктися, але сумні думки обсідали з усіх боків.

«На планеті сім мільярдів людей, із них половина — чоловіки, — міркувала Марина. — І я мусила закохатися в чоловіка, що має подвійне життя! Напевно, на роду мені написано кукувати все життя самотою».

Вона почула, як клацнув замок на вхідних дверях і до квартири ступив Славко. Чоловік поклав парасольку, роззувся, пройшов на кухню. Марина відчула, як хвиля ніжності витіснила всі образи, і їй шалено захотілося опинитися в його теплих обіймах. Вона не обернулася на кроки, лише в голові приємно зашумувало, коли коханий обійняв її, притуливши до себе.

— Подобається дивитися на дощ? — запитав він, торкнувшись губами її шиї.

— Хіба з вікна багатоповерхівки видно стільки, як із приватного будинку? Коли стоїш під навісом і слухаєш монотонний, кращий за будь-які заспокійливі ліки, шум дощу. Завжди мріяла про власний будинок, аби мати нехай невеличку, але справжню свободу, коли будинок — твій, садиба, садок — усе твоє, а тут... У багатоквартирних будинках люди тісняться, як у шпаківнях.

— То чому не продала квартиру, щоби придбати будинок?

— Не сміши мене! Ця квартира не вартує й десятої частини приватного будинку.

— Я не знав.

Марині кортіло запитати, де живе він, але стрималася.

«Вважатиме за потрібне, сам скаже», — подумала жінка.

Вони майже не спали тієї ночі. Говорили так, ніби то остання їхня ніч,