Читати книгу - "Поштова лихоманка"

Добре, йому досить просто вкинути листа в щілину, так? Що складного в цьому може бу... Стоп-стоп... Йому ж не здалося, що один із тих, хто вів його сюди, не мав фаланг на пальцях правої руки? 

Мокр раптом розлютився. Розлютився так, що навіть забув про біль у підборідді. Він не повинен цього робити! Принаймні не повинен робити це так. Він сам себе зневажатиме, якщо не зуміє зіграти в лє уродо комедію краще за цю зграю старих бовдурів! Він випростався, придушивши стогін болю, і стягнув із голови мішка. Навколо так само лишалася темрява, але з боку дверей її пронизували вогники десятка неяскравих ліхтарів.  

— Він скинув к’впак! — закричав хтось у темряві. 

— Непогашеному може подобатися морок, — відповів Мокр. — А Листоноша любить Світло.  

Він обрав правильний тон. Це було ключовим умінням для облаштування найрізноманітніших афер. Треба вміти говорити правильно, так, ніби знаєш, що робиш, так, ніби тобі вирішувати, що буде далі. І хоча насправді він верз казна-що, це казна-що таки діяло. 

Щиток одного з ліхтарів привідчинився, і жалісний голос промовив: 

— Н’ можу знайти цього в Книзі. В який момент він має це сказати? 

Треба також уміти діяти швидко. Мокр обернув руку мішком і підняв металеву захисну смужку над щілиною для листів. Другою рукою він навмання витяг із сумки якогось листа, вкинув його в щілину, а тоді зняв свою саморобну рукавицю. Її ніби покраяли ножицями. 

— Листоноші, що каже Псалом Третій? — тріумфально вигукнув Шеляг. — Анумо разом, хлопці: «Прокляття, та з чого вони роблять ці смужки — з лез для бритв?» 

Запала обурена мовчанка. 

— Він не мав на собі мішка, — пробурмотіла одна з фігур у мантіях. 

— Ні, мав! На руці! Скажіть-но, де це заборонено! — кричав Шеляг. — Я ж вам казав! Це — Той, на кого ми чекали! 

— Лишилося ще останнє випробування, — оголосив Великий Магістр. 

— Про яке ще останнє випробування ти заговорив, Джордже Домахайс? Він доставив листа! — заперечив Шеляг. — Правитель Ветінарі призначив його поштмейстером, і він пройшов Маршрутом! 

— Ветінарі? Та він в нашій справі ніхто! Чи йому вирішувати, хто має бути поштмейстером? Чи був листоношею його батько? Ні! А може, дід? Погляньте, кого він нам завжди сюди надсилав! Ти сам казав, що це — ниці злодюжки, в чиїх жилах немає й краплі чорнила Поштамту! 

— Гадаю, цей міг би виявитися... — почав Шеляг. 

— Він може піти на вирішальне випробування, — суворо сказав Великий Магістр. — Ти знаєш, що це. 

— Це буде вбивством! — обурився Шеляг. — Ви не можете... 

— Ще раз кажу тобі, юний Толлі, стули свого рота! Ну що, пане Поштмейстере? Ви готові зустрітися з найбільшим викликом для листоноші? Ви готові зустрітися... — голос зробив дуже драматичну паузу, в яку чудово вклалися б кілька акордів зловісної музики, — з Ворогом-біляВоріт? 

— Готовий зустрітися і п’долати його, якщо ви цього вимагаєте! — відповів Мокр.  

Цей дурень назвав його Поштмейстером! Все спрацювало! Говори так, ніби тобі вирішувати — і в це повірять! І «п’долати» теж було хорошим ходом. 

— Вимагаємо! Так, вимагаємо! — пролунав хор листонош у мантіях. 

Шеляг — бородата тінь у мороці — взяв Мокра за руку і, на подив того, міцно потиснув її. 

— Пробачте мені, пане Губперук, — промовив він. — Я зовсім цього всього не чекав. Вони махлюють. Але все буде гаразд. Просто покладіться на старшого листоношу Шеляга, мій пане. 

Він забрав руку, і Мокр відчув на своїй долоні щось маленьке й холодне. Він чимшвидше стиснув це в кулаці. «Зовсім цього всього не чекав»? 

— Гаразд, Поштмейстере, — мовив Великий Магістр. — Це випробування просте. Все, що вам треба робити, — це просто встояти на місці, на власних ногах, протягом однієї хвилини, гаразд? Забираймося, хлопці! 

Почувся шелест мантій, тупотіння ніг, і десь грюкнули двері. Мокр лишився в мовчазному, насиченому запахом гуано мороці. 

Яке ж таке випробування це може бути? Він спробував повністю пригадати напис на фронтоні Поштамту. Тролі? Дракони? Зелені зубаті потвори? Він розтулив долоню, щоб подивитися, що тицьнув йому Шеляг. 

Це було дуже схоже на свисток. 

Десь у темряві відчинилися й знову зачинилися двері. Потім здалеку почулася цілеспрямована хода звірячих лап. 

Собаки. 

Мокр розвернувся, підбіг до пустого постаменту й видерся на нього. Для досить великих собак це не стало б перепоною, але так він якраз зможе поцілити ногами їм у писки. 

Потім почувся гавкіт, і на Мокровому обличчі вималювалася усмішка. Такий гавкіт запам’ятовуєш з першого разу. Гавкіт не був аж надто агресивним, бо лунав із пащеки, спроможної розкусити людський череп. Коли таке вмієш, додаткової реклами не потрібно. Всі й так незабаром дізнаються. 

Це ставало... іронічним. Вони реально тримали губпервейлерів[32]! 

Мокр дочекався, поки очі собак не стали помітні у світлі ліхтаря, і крикнув: 

— Schlat! 

Собаки спинилися і втупилися в нього. Вони явно зрозуміли, що щось пішло не за планом. Мокр зітхнув і зіскочив з постамента. 

— Послухайте, — сказав він, кладучи руки на крижі обом собакам і притискаючи їх до підлоги, — всі знають, що за межі Губперука не може потрапити жодна сука місцевої породи, що й дає змогу утримувати високі ціни на цуценят... Schlat, я сказав!.. а кожне цуценя заздалегідь навчають виконувати команди губперукською! Schlat! Це стародавня мова того міста, хлопчики! Schlat! 

Собаки негайно сіли. 

— Хороші песики, — сказав Мокр.  

Правду говорили люди на кшталт його дідуся: якщо ці пси одразу ж не прокушують тобі ногу наскрізь, то виявляються дуже милими тваринками. 

Він склав долоні рупором і прокричав: 

— Панове? Можете повертатися, небезпеки більше немає! 

Листоноші не могли не слухати, що відбувається, це сто відсотків. Вони чекали на гарчання й переляканий крик. 

Десь відчинилися двері. 

— Сюди йдіть! — різко звелів Мокр. 

Собаки озирнулися на купку листонош. І тут-таки загарчали — довгим, без пауз, гарчанням. 

Тепер він бачив представників потаємного Ордену цілком ясно. Звісно, всі були в мантіях з капюшонами, бо де ж ви бачили потаємні ордени без таких мантій? Тепер вони відкинули ці капюшони, і в кожного[33] на голові виявився капелюх з козирком і прикрученим скелетиком голуба.  

— Ось що, шановний, ми знаємо, що Толлівер давав вам собачий свисток... — почав один із них, нервово позираючи на собак. 

— Цей? — спитав Мокр, розтискаючи долоню. — Я ним не користувався. Це їх лише роздратувало б. 

Листоноші не зводили очей з собак, які продовжували собі сидіти. 

— Але ви змусили їх сісти... — почав інший. 

— Вони й багато чого іншого вміють, — рівним тоном повідомив Мокр. — Досить мені тільки слово сказати. 

— Е... тут неподалік чекають пара хлопців з намордниками, якщо ви не проти, мій пане, — втрутився Шеляг, тим часом як його брати по Ордену дружно позадкували. — Ми традедиційно стережемося собак. Це професійне. 

— Запевняю, що влада мого голосу над ними в цю мить сильніша за сталь, — прорік Мокр. 

Напевне, це була маячня — але успішна маячня.  

Гарчання одного з псів досягнуло тієї точки, після якої тварина перетворюється на гострозубий реактивний снаряд. 

— Vodit! — крикнув Мокр. — Перепрошую, панове, — додав він. —